23.2

– Марто, привіт. Де ти була весь цей час? Ти так несподівано зникла, – Ігор сідає на стілець навпроти мого ліжка. 

– Я їздила у справах. В інше місто, – відповідаю трохи нерішуче. – А як ти опинилася у лікарні? Хто з тобою це зробив? 

– Я б не хотіла про це говорити. Якщо чесно... А ти як дізнався, що я тут? 

– Я був у цій лікарні у справах по роботі. Випадково на рецепції побачив знайомого лікаря. Він розмовляв з медсестрою й назвав твоє ім'я та фамілію. Я підійшов до нього й він мені все розповів, – підсумовує Ігор. 

– Зрозуміло. Ніякої лікарської таємниці, – жартую. – Ти навіть не уявляєш як я злякався. Плюс до того твоє несподіване зникнення. Це має якесь відношення до отруєння? – цікавиться з обережністю Ігор. 

– Ні, це зовсім інше. Але, мабуть, я повинна тобі в дечому зізнатися. 

– В чому? Кажи. 

– Ну, розумієш тут склалася така ситуація. Ну загалом, мабуть, ти розраховуєш на щось більше ніж просто дружба, – починаю розмову. 

– Марто, я ж тобі сказав, що чекатиму скільки потрібно. Коли ти будеш готова. Ігор м'яко бере мене за руку й ніжно дивиться в мої очі. Одразу ж почуваю себе зрадницею. Хоча нічого такого не робила. 

– Ігорю, в тому й справа. Я не можу змушувати тебе чекати. Давати марні сподівання. Думаю в нас нічого не вийде, – промовляю на одному видиху. 

– Марто, мабуть, ти просто ще не готова... 

– Все зовсім не так. Я...., – навіть не знаю, що йому сказати. Як пояснити? 

    Але все вирішується несподіваним чином. Двері в мою палату різко відчиняються й входить Орест впевненим кроком. Він одразу ж стає невдоволеним. Його губи міцно стиснуті, а брови зійшлися на переносиці. 

– Привіт, Марто. Бачу в тебе відвідувач. Чи не той це лікар, який так до тебе залицявся? 

Орест нависає над нами наче грозова хмара. Нічого доброго це не віщує. 

– Дозвольте представитись. Ігор Миколайович. Друг Марти, – Ігор підіймається зі стільця і сердито дивиться на Ореста. 

– Друг? Це тепер так називається? – питає Орест і примружує очі. 

– Оресте, не влаштовуй сцен ревнощів. Ти ж знаєш, що між нами з Ігорем нічого не має й бути не може, – кажу нервово. 

– Чому ти виправдовуєшся перед ним, Марто? – обурюється Ігор. 

– Може тому, що вона моя жінка, – заявляє Орест.

  Я закриваю очі й вже уявляю бійку. І в думках вповаю на вихованість Ігоря. 

– Як це розуміти? Він тебе силою до цього змушує, Марто? Ти тільки скажи, – Ігор Миколайович міцно стискає кулаки. 

– Ну, то що скажеш, люба? Я хоча б раз до чогось тебе змушував? 

Орест ледь стримує злість. Ще трохи й він накинеться на Ігоря з кулаками. І переможе в бійці. Це я точно знаю. 

– Ігорю, саме в цьому я хотіла тобі зізнатися. Як мій друг ти заслуговуєш знати правду. Ми з Орестом помирилися. І зараз живемо разом.

    Обличчя Ігоря Миколайовича стає непроникливим. Він опускає голову й важко дихає. Здається він веде боротьбу сам з собою. Так триває хвилини дві або три. Потім він все ж таки підіймає голову й посміхається до мене. Дивовижна витримка. 

– Ну якщо так, то вітаю. Сподіваюся твій обранець не збирається на цьому зупинятися. Й скоро ти станеш його дружиною. 

– Я теж на це сподіваюся, – відповідаю з посмішкою й кидаю на Ореста грайливий погляд. Він помітно розслабляється й підходить ближче. 

– Інакше я буду за тебе боротися, – додає жартівливо Ігор. 

– Тільки спробуйте, – каже Орест і напруга одразу ж зникає.