21.3

     Минуло декілька днів після нашого приїзду у місто. Я так і не наважилася піти додому, щоб зібрати свої речі. Бо чудово знаю, що на мене там чекає. Але Орест запевнив мене утому, що купить мені всі нові необхідні речі, якщо буде потрібно. Всі ці дні я його майже не бачу, бо весь свій час Орест проводить у ресторані. Вірніше розв'язує питання, що робити з тим, що від нього залишилося. А залишилися одні руїни. Будівля згоріла вщент. Й охопила офіс Ореста на другому поверсі. Навіть не уявляю, що він робитиме далі? Де буде тепер його офіс? 

Й взагалі, що буде з іншими двома ресторанами Ореста? Дивлюся у вікно. На дворі пітьма. Тільки видно відблиски ліхтарів, які освічують вулицю. Орест знову допізна затримався на роботі. Останнім часом нам взагалі мало вдається побути разом. Орест приходить пізно, втомлений й одразу ж лягає спати. А потім зранку швидко йде. 

– Привіт, кохана. Чому ти ще не в ліжку? – Орест підходить до мене й обіймає ззаду. Потім ніжно цілує в шию, де б'ється пульс. 

– Не хочу лягати одна. Оресте я сумую без тебе, – кажу. 

– Я теж. Але ти ж розумієш у яку ситуацію я потрапив? Через мене постраждали люди. І провину за це я відчуватиму до кінця своїх днів.

– Люди постраждали через... Через того хто влаштував підпал. Любий, ти ні в чому не винен, – повертаюся до Ореста обличчям й кладу долоню йому на плече. 

– Марто, це було зроблено, щоб помститися мені. Тому я й за все відповідаю. 

– Ти був у поліції. Що там кажуть? 

– Це безглуздо. Навіть не варто намагатися. Ніхто з цим розбиратися не буде, – втомлено відповідає Орест. 

– Ти думаєш це зробив Ренат? – питаю з обережністю. 

– А ти як думаєш? – Орест впивається в мене поглядом. 

– Навіть боюсь припустити.... 

– Очевидно я вже аж занадто насолив твоєму братові. Якщо він пішов на такий крок, – Орест йде до бару й витягає звідти пляшку з коричневою рідиною. Схоже на віскі. 

Він наливає собі у чарку трохи й одразу випиває. Потім відставляє пляшку убік. 

– Оресте, я хвилююся за тебе. А якщо він вирішить тебе прибрати? Що тоді? Що буде зі мною? З нами? – підходжу до Ореста й беру його за руки. 

– Моя, люба, Марто. Ти навіть не уявляєш як я хочу тобі сказати, що це все маячня. І нам нічого боятися. Але в ситуації, яка склалася небезпека висить над нами обома. 

– Я не думаю, що Ренат ризикне. Ну завдати мені шкоди. 

– Ти обрала мене, а не сім'ю. І повір я найважливіший чоловік у світі. Але тепер бувши зі мною ти стала автоматично їхнім ворогом, – Орест гірко всміхається. 

– Мабуть, ти маєш рацію. Але обіцяй, що надалі будеш більш обачним, – обіймаю чоловіка й занурюю пальці в його жорстке та густе волосся. 

– Обіцяю. Заради тебе я готовий навіть ходити з охороною. 

– Якщо потрібно..., – починаю, але Орест не дає мені договорити й закриває мені рот поцілунком. 

– Ходімо краще у спальню й займемось чимось кращим аніж перемиванням кісточок твоїй сімейці, – Орест продовжує мене пристрасно цілувати й легко штовхати до спальні. 

– Ти ні про що інше думати не можеш? – вдається мені вимовити. 

– Ні, бо коли ти поряд в мене їде дах. Я хочу тебе. А найголовніше показати тобі, що в нас все може бути по іншому. 

По справжньому. Орест кидає мене на ліжко не перестаючи цілувати. Й через кілька довгих хвилин він і справді мені доводить, що все може бути по іншому.

ОСЬ ТАКИЙ В НАС ВИЙШОВ РОЗДІЛ. НАСТУПНА ЧАСТИНА БУДЕ ПІСЛЯ ОБІДУ. ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ. ДУЖЕ ЧЕКАЮ.