21.2

– Ну, Оресте, будь ласка, дай мені спокійно приготувати сніданок. Після якого до речі ми сходимо до водоспаду, – відштовхую сміючись від себе Ореста. 

– Якщо чесно мені не зовсім хочеться йти до водоспаду. Давай краще посидимо в будинку. Перед каміном. В повній тиші... 

– Ні, бо вже після завтра ми їдемо додому. Ти забув? Я не хочу залишок відпустки провести сидячи біля телевізора. – Гаразд. Хай буде по твоєму. Але вночі буде по моєму, – хитро відповідає Орест.

– Приваблива пропозиція. Але спочатку екскурсія, – наголошую. 

– Добре, добре. Я згоден. Але спершу з тебе поцілунок. Бо я інакше нікуди не піду, – вдається до шантажу Орест. 

– Всього один раз, – попереджаю й тягнуся губами до Ореста. Та хіба Ореста може щось зупинити, коли він дуже цього хоче? Нам все ж таки вдається піти на прогулянку до водоспаду. Й навіть зробити декілька селфі.

   Разом задоволені й щасливі ми повертаємося до котеджу. Але там на нас схоже вже чекає сюрприз. Ми підходимо до котеджу й бачимо, що біля воріт стоїть чорна автівка. Марки мерседес. 

– Це Арсен. Але навіщо він приїхав? – говорить Орест коли ми підходимо ближче. 

– Твій брат? – дивуюся. 

– Мабуть, щось термінове. Бо брат ніколи не робить нічого просто так. 

– То ходімо швидше, – кажу. Ми заходимо всередину котеджу. Арсен сидить у вітальні біля каміна зі склянкою води у руках. 

– Ну нарешті, я вже думав не дочекаюся тебе....вас, – виправляється Арсен, коли помічає, що Орест не сам. 

– Що сталося брате? – Орест тисне руку своєму брату й сідає біля нього на диван. Я теж сідаю біля Ореста. 

– Оресте, ти повинен повернутися в місто. Терміново, – Арсен помітно стривожений. 

– Але я взагалі то планував тільки через два дні. До чого така спішка? 

– Сталася надзвичайна ситуація. Оресте, хтось вчора вночі підпалив твій ресторан. Будівля сильно постраждала. А також декілька людей. Твоїх працівників, – розповідає Арсен. 

Я закриваю долонею рота. Мені стає страшно. Тому що по моїм міркуванням я здогадуюся хто це міг зробити. Помічаю, що Орест міцно стискає й розтискає пальці. Він обурений і злий. Це помітно. Але зі всіх сил він намагається зберегти витримку.

 – Що з людьми? – питає Орест крізь зуби. 

– Я відвіз їх до лікарні й повністю оплатив подальше лікування, – заспокоює Арсен.

– Дякую, що подбав про них. Ти повертайся у місто, а ми з Мартою зберемо речі й теж поїдемо, – каже Орест й переплітає свої пальці з моїми. 

– О, то ви для цього сюди приїхали? – раптом цікавиться Арсен й посміхається. І зараз я помічаю наскільки вони схожі з Орестом. Тільки Арсен трохи ширший в плечах і волосся у нього світліше. 

– Можна сказати й так, – коротко відповідає Орест.

– Люба, пані, дозвольте представитись. Арсен, – брат Ореста підходить до мене й цілує мої пальці. 

– Марта, навзаєм, – відповідаю й помічаю, що Орестові не дуже подобається галантність брата. Він хмуриться й здається готовий накинутися на Арсена. 

– Марто, ви дуже гарна дівчина. Не дарма мій брат вас сюди привіз якомога далі від зайвих очей. Мабуть, боїться великої конкуренції. 

– О, Арсене, припини фліртувати з моєю дівчиною. Заведи собі свою, – нервує Орест. 

– Ну я думаю,  хтозна якщо ти набриднеш Марті, то можливо у мене теж є шанс? – підморгує Арсен й всміхається. 

– Навіть не мрій. Ти ще той Дон Жуан. Як я вже казав знайди собі когось, – Орест обіймає мене за плечі.

 – Ну, брате нарешті знайшлася та яка покорила твоє серце. Я дуже радий цьому факту та нам справді потрібно їхати. Бо справа серйозна, яка чекати не може.