20.4

   Наступного ранку прокидаюся раніше Марти. Вона ще солодко спить звернувшись калачиком. 

Я підіймаюся з ліжка і йду вмиватися. Потім планую приготувати бульйон для Марти. Температури у неї вже нема і це добре. Ми проспали в обіймах один одного майже всю ніч. Вона тулилася до мене в бажанні зігрітися. І я давав їй це тепло. Мені навіть було приємно, що я став їй у пригоді. Коли повертаюся до спальні Марта вже сидить на ліжку. Вона опирається на купу подушок і зараз схожа на східну принцесу. 

– Доброго ранку. Бульйону? – одразу ж питаю й сідаю з тацею біля її ніг. 

– Привіт. Було б добре, – відповідає Марта й всміхається. Нарешті. Тепер я бачу її щиру та справжню посмішку. Лід схоже тане. 

– Давай я тобі допоможу, – беру ложку й черпаю гарячу рідину. Потім кладу Марті до рота. 

– Оресте, не треба мене годувати з ложки. Я сама можу, – обурюється Марта. Але я бачу, що вона не злиться. 

– Ти ще трохи слабка. Дозволь мені проявити турботу. 

– Чому ж ти її раніше не проявляв? – каже Марта з легким смутком. 

– Марто, я..., – намагаюся знайти собі виправдання. Та хіба воно існує? 

– Гаразд. Не будемо про сумне. Кожен з нас має право помилитися. Я теж не завжди вчиняла правильно. Але проте кожен з нас має право на другий шанс, – говорить Марта багатозначно.

   Я широко посміхаюся й беру обережно Марту за руку. Чи можна це вважати пробаченням? Чи дозволить мені Марта показати їй що я дійсно змінився? Бо саме тут провівши з нею майже тиждень я повністю впевнився, що люблю її. Звісно це почуття прийшло набагато раніше. Але через свою природну впертість я противився йому. Зараз зрозумів, що більше цього не хочу. Досить з мене цих ігор та зруйнованих життів. Я збираюся почати все з чистого аркуша. Разом з Мартою звісно. 

– То ти мені простила? Тобто ти готова дати мені другий шанс? – цікавлюся. У горлі пересохло. Мені важко дихати. Все від того, що я просто хвилююся, що відповість Марта. 

– Ну я спробую. Але якщо ти знову все зіпсуєш..., – застерігає дівчина. На радостях я швидко відкладаю тацю й кидаюся до Марти. Починаю її обіймати й цілувати. 

В обличчя та губи. Вона відповідає взаємністю й ми не помічаємо, як хвилин п'ятнадцять просто вилітаємо з реальності. Є тільки ми й наші обійми та пристрасні цілунки. 

– Дякую тобі, мила. Дякую, – шепочу й занурююся у волосся Марти. 

– Оресте, давай серйозно. Обережно відбувається від мене Марта. 

– Давай. 

– Пообіцяй. Ні присягнися мені, що більше між нами не буде таємниць і брехні. 

– Марто, чим хочеш присягаюся тобі, що більше ніколи не змушу тебе страждати. 

– Дуже сподіваюся на це. Ну якщо так, то тепер скажи мені те що ти говорив учора ввечері, – Марта хитро всміхається. 

– Ти про що? – спочатку не розумію. 

– Оресте! Не роби з себе дурника. Я все чула. Ти думаєш якщо в мене була лихоманка, то і мене помутився розум? 

– А, ти про це. Ну гаразд. Дай тільки налаштуюсь.

  Я сідаю рівно. Беру руки Марти у свої й міцно стискаю. 

– Марто, я люблю тебе. Ти моє серце і душа. Ти завжди будеш зі мною. Тут глибоко в серці. Я довгий час обманював себе думаючи, що це я тебе підкорив. Але ні все навпаки. З тобою я пізнав, що таке біль і що таке щастя. Звучить банально? Але так. Коли я тебе втратив мені здалося, що все всередині розірвалося на шматки. Тоді я вперше відчув, що таке втратити кохану жінку. 

Марта дивиться на мене і на її обличчі з'являються купа емоцій. Потім вона ніжно торкається долонею мого обличчя. Й трохи посміхається. 

– Оресте, я... Я теж тебе люблю. І соромно зізнатися та я продовжувала тебе любити навіть тоді коли думала, що ненавиджу. 

– Марто, тепер все буде по іншому. Обіцяю. Бо ми разом. А разом ми непереможна сила.

▪︎▪︎▪︎▪︎

ОСЬ НАШІ ЗАКОХАНІ Й ПОГОВОРИЛИ. ЩО СКАЖИТЕ?❤️