19.2

Орест приводить мене в ресторан. Доволі гарне місце. На березі озера з альтанками та басейном. Який зараз правда не працює через те що надворі зима.

Ми заходимо до великої зали. Ресторан точно як і котедж побудований повністю з дерева. Зала велика й простора. Підлога устелена килимами хорошої якості. Люстри з венеціанського скла. Помітно, що власник вклав багато грошей в цей заклад.

Нас проводять до столика. Я обережно сідаю. Перед цим Орест дбайливо відсуває стілець. Він взагалі останнім часом дивно поводиться. Такий чемний та турботливий. Трохи незвично.

Ми робимо замовлення. Орест бере пляшку з білим вином і розливає по келихах.

Я пригублюю трохи й дивлюся на Ореста поверх свого келиха.

Він абсолютно серйозний. Обличчя непроникливе. 

– Ти визначилася з замовленням? – спокійно питає.

– Так. Я буду це і це, – показую пальцем у меню.

– Мені теж саме, – промовляє Орест до офіціанта, який підійшов, щоб взяти замовлення.

Хлопець киває і зникає у дверях, які певно ведуть на кухню.

– Чому тут так тихо? – раптом виривається у мене.

– Бо ми сьогодні тут одні, – відповідає Орест.

– В сенсі?

– Марто я замовив весь зал на цілий вечір. Сьогодні ми будемо тут самі.

– Навіщо така трата грошей? Це безглуздо, – відповідаю.

– Не вважаю це безглуздістю. Я цей вечір хочу провести тільки у твоїй компанії, – Орест це каже таким тоном ніби я гола. Одразу ж червонію з голови до п'ят. 

– Зрозуміло. То може перейдемо до замовлення? Я вже доволі зголодніла, – промовляю, щоб змінити тему розмови.

– Згоден я теж голодний, – спокусливо відповідає Орест. І Господи всевишній я розумію про який саме голод він зараз говорить.

Я натягнуто посміхаюся. Не знаю що відповісти.

Краще мати вигляд  дурепи, аніж закоханої дурепи.

Так мої почуття до цього чоловіка все ще сидять десь глибоко в душі. Але я їх заховала по самі нічого.

Та все ж таки Орест й досі діє на мене магнетично.

Він моститься на стільці ніби йому не зручно. Потім наливає собі знову трохи вина й осушує келих до дна.

– Що ти зі мною робиш, жінко? – чую його бурмотіння.

Й чомусь мені одразу на пам'ять приходять відверті сцени. Те що ми робили разом.

Наші палкі поцілунки, наш перший раз, потім другий.... Ну все досить.

    Так вимушена визнати, що хоча б у ліжку ми ідеально підходили один одному.

Орест це сам визнавав і неодноразово.

Починаю важко дихати й зітхати. Потім махати на обличчя долонею. Якщо він зрозуміє чому, то я пропала.

Орест знову вирішить, що я наївна та закохана ідіотка.

– Ось ваше замовлення. Смачного, – каже раптом з'явившись офіціант.

Це дуже доречно. Бо нарешті я зможу взяти себе у руки й трохи відволіктися.

Нанизую на виделку шматок м'яса й кладу до рота.

Смачно. Дуже. 

Орест теж починає їсти. Тільки помітно, що апетит у нього не дуже.

Він скоріше ковиряє виделкою по тарілці. 

– Марто, ти любиш музику? – раптом питає.

– Ну так. Живу. Я ж тобі раніше казала. Навіщо перепитуєш? 

– Вибач, забув.

– Звісно. Ти й про мене забув. Що казати про музику, – хмикаю.

– Марто, давай не будемо псувати вечір...

– Ти перший почав.

– Гаразд більше не буду, – Орест кладе теплу долоню на мої пальці. Але я різко забираю руку, щоб він не подумав, що я так просто все забула.

– Давай просто їсти, – говорю й носом втикаюся у свою тарілку.

Навіть не помічаю як до зали заходять музиканти. Й починають грати мелодію. Мою улюблену.

❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ЧЕКАЮ З НЕТЕРПІННЯМ. ПРОШУ ВИБАЧЕННЯ ТИМ КОМУ НЕ ВІДПОВІЛА. НЕ ЗАВЖДИ ВИСТАЧАЄ ЧАСУ. ДЯКУЮ ЗА ПОРОЗУМІННЯ.

❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥❤️‍🔥