19.1

МАРТА. 

   Вечір наступає дуже швидко. Я спочатку оглядаю котедж, потім вирішую прийняти свіжий душ. На щастя Орест з'явився за цілий день всього один раз. Щоб принести деякі харчі. Потім знову зник. Після душу йду готувати обід. Продуктів не багато, але вижити можна. Певно Орест думає що я ходитиму з ним до ресторану їсти щодня. Але це навряд буде хорошою ідеєю. Знаходжу розчинну каву, хліб, яйця та масло. Щось намагаюсь начаклувати. Через пів години обід вже смачно пахне на столі. Ореста не чекаю, якщо захоче, то візьме собі. Я йому трохи залишила. Все-таки заморити його голодом не варто. Сідаю на ліжко й беру до рук свій айфон. Хочу перевірити дзвінки. От трясця. Тут немає зв'язку. Що робити? А як же моя робота? Мене ж звільнять. Хоча ну його. Я ніколи не хотіла бути юристом. І в принципі давно мріяла звільнитися сама.

 Клацаю по екрану й раптом натрапляю на повідомлення. Від Ігоря. Він дзвонив мені. Мабуть, переживає. Він хороша людина й через Ореста я зіпсую з ним дружні стосунки. От скільки проблем він мені приніс. Зітхаю. Але в глибині душі мені трохи приємно, що Орест хоча б раз у житті впав на коліна. Бо перед цим на колінах була саме я. Він знущався з мене. Ображав і ігнорував мої дзвінки. А я його кохала. До божевілля. У перший день після того, як я дізналася про викидень у мене почалася сильна депресія. Я навіть хотіла вистрибнути із вікна. І якби не Ігор Миколайович... 

Навіть думати не хочеться. Він став потужною підтримкою для мене. За це я йому буду вдячна до кінця життя. Як тільки но повернуся у столицю одразу ж йому подзвоню. Не помічаю як настав вечір. За вікном ані душі. Дуже тихе і спокійне місце. Цікаво звідки Орест дізнався про нього? 

Чую як відкриваються вхідні двері. Це Орест. А я не одягнена. Тобто й одному халаті. Потрібно швидко одягнутися. Точно. Я ж зовсім забула. Свій одяг я випрала. Він ще вологий. Потрібно знайти праску. Поки я метушуся не чую, як Орест заходить в кімнату. 

– В тебе дуже спокусливий задок. Особливо коли він не прикритий. Але нанажаль в нас не має часу на пестощі. Одягайся й підеш зі мною, – Орест кидає на ліжко одяг. А сам нахабно роздивляється мої сідниці. 

Одразу ж поправляю халат, який дивом закотився догори. 

– Що це? – питаю коли помічаю щось кольорове схоже на сукню. 

– Поки ти тут освоювалась я їздив у місто. Й купив для тебе декілька речей. Це сукня. Швидко одягайся й поїхали, – каже Орест. 

– Куди? 

– Побачиш. Давай не тягни час. 

– Добре. Але вийди з кімнати поки я переодягатимусь, – кажу суворо. 

– Серйозно? І що я там не бачив?, – сміється Орест. 

– Тобі весело? – невдоволено питаю. 

– Ні, звісно. Я мав на увазі, що тобі нічого від мене приховувати. Я все пам'ятаю.

– Всі ви чоловіки одинакові. Мислите примітивно. Я нікуди не піду якщо ти не вийдеш з кімнати. 

– Добре. Як забажаєш. Але це все одно не завадить моїй уяві, – дражниться Орест. 

– Що? Ти...Ти....Уявляв мене голою? 

– Марто я ж чоловік. Примітивне створіння. Ти сама казала.... 

– Вийди. Поки я не передумала, – обурююся й кидаю в Ореста подушку. Але він вчасно виходить за двері. Чудово. Хоча б не помітить мого хвилювання.

●●●●

ДОРОГІ МОЇ ЧИТАЧІ БУДЬ ЛАСКА ДІЛІТЬСЯ СВОЇМИ ВРАЖЕННЯМИ СТОСОВНО РОЗДІЛУ. ДЛЯ МЕНЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВА ВАША ЗВОРОТНЯ РЕАКЦІЯ. ЦЕ ПОТУЖНА МОТИВАЦІЯ І ХОРОШИЙ СТАРТ ДЛЯ ПОДАЛЬШОЇ РОБОТИ.

●●●●