18.1

ОРЕСТ. 

    Ну що ж, Марта таки ще та штучка. Так мені врізати. Болить зараза. Але нічого далеко вона не втече. Я їй це не дозволю. Інколи я дуже швидко бігаю. Через декілька хвилин коли біль минає вибігаю на вулицю за Мартою. Дивлюся по сторонах її ніде не видно. Невже втекла? 

Починаю нервувати. Не потрібно було взагалі зв'язуватися з нею. Ще проблем на власну голову знайду. А може вже знайшов. Раптом у темряві чую крик. "Ай, боляче". Це її голос. 

Біжу на його звук. Марта сховалася за великим мерседесом. Думала втече. Якщо чесно я не проти пограти у кішки – мишки. Майже доходжу до неї, але помічаю, що вона виходить зі схованки й шкутильгаючи йде у сторону стоянки таксі. 

Йду за нею. Майже наздоганяю її, але дорогу мені перекриває новенький ауді. Який заїжджає на стоянку. Намагаюся обійти автомобіль. Коли мені це вдається я йду у пошуках Марти. Але її знову ніде не видно. Доведеться запастись терпінням. Для втілення мого плану. 

Дивлюся направо, а потім наліво. Вдивляюся до болю в очах у темряву. Може вона вже поїхала. Зітхаю й вже хочу йти, але чую знову жіночий крик "Допоможіть". Декілька разів. Одразу ж реагую. Голос чутно з іншої сторони подвір'я клубу. Біжу щодуху. 

Коли прибігаю на місце бачу двох чоловіків, які оточили Марту. Один високий та худий, інший навпаки товстун низького зросту. Вони хтиво сміються і помічаю, що в одного з них блиснув ніж у темряві. 

– Не треба, не чіпайте мене, – благає Марта. 

– Ну що ти така цяця. Га? Ти ж прийшла до нічного клубу, щоб розважитися. Так? То розважмося. Не пошкодуєш, – регоче один з чоловіків. 

Я намагаюся тримати дистанцію і поки чоловіки зайняті набираю номер поліції. Потім все ж вирішую привернути їх увагу. 

– Хлопці, що ви тут влаштували? Не гарно як. Два здорових кабани на одну тендітну даму, – говорю спокійно, щоб не видати свою лють. 

– Слухай, мужик, відвали. Ми самі розберемося, – відповідає один з хлопців. 

– Не можу. Не люблю коли ображають дітей та жінок. Схоже молодиків дратує моя самовпевненість і вони насуваються на мене. І справді один з них витягає з кишені гарний сталевий. ніж. 

– Йди звідси, по доброму, – агресивно наполягає високий чоловік.

– А якщо не піду, то що? – нахабно цікавлюся. – То пошкодуєш. Сильно. Довгань намагається завдати мені удару. 

Чую як скрикує Марта. Вона перелякана. Але спроби зачепити мене виявляються мирними. 

Я швидко вибиваю ніж з рук чоловіка. Валю на землю й стаю йому на руку. Той корчиться від болю. Інший намагається йому допомогти шукаючи у темряві ніж.

– Тільки спробуй щось зробити,  приб'ю, – погрожую. 

– Не слухай його, Дімон. Зроби щось, – кричить високий. 

  Схоже Дімон справжній боягуз, тому він не знаходить нічого кращого аніж взяти Марту й прикласти їй до горла шприц. 

– Відпусти Ярича, бо інакше встромлю шприц в горлянку твоїй бабі. Я вирівнюю поставу й відпускаю Ярича. 

Це звісно було хибне рішення. Бо через долі секунд цей Ярич нападає на мене. Починається бійка. Одразу ж з двома мені важко справитись. 

Тому мені здається, що це вже кінець. Але дивом мене рятує звук сирени поліцейської машини.

– Дімон, менти. Тікаємо, – кричить Ярич. Я ж стомлений сідаю на холодну землю, щоб віддихатися.