17.2

   На роботі у мене зібралося купа справ. Це було великим плюсом для мене, тому що хоча б трохи відволікало від думок про Ореста. Щоб я з собою не робила все одно не можу його забути. Моє зрадницьке серце кожного разу починає битися сильніше, коли він поряд. Єдиний плюс у тому, що він не намагався мене зупинити. Бо я все одно б його не послухала. Дивлюся на годинник. Вже трохи запізнюся.

 Сьогодні я йду на останнє обстеження до Ігоря Миколайовича. Він хоче подивитися як моя рука після реабілітації. Бо перелом був все-таки серйозний.

– Марто, привіт. Радий тебе бачити, – каже Ігор Миколайович і я проходжу до його кабінету. Тут гарно й просторо, а головне світло. Після огляду Ігор Миколайович задоволений киває головою. Й щось записує у блокнот. Потім посміхається до мене. 

– Все просто чудово. Ти молодець. Справжній боєць, – говорить Ігор Миколайович. 

– Дякую. Я стараюся. – Знаєш, після сьогоднішнього огляду у нас з тобою більше не буде приводу для зустрічей, – сумно промовляє Ігор Миколайович. 

– Не розумію навіщо шукати привід, щоб зустрітися. Можна просто зателефонувати й піти випити кави, – відповідаю.

– Так. А ти б зі мною пішла? Просто так? – Чому б і ні. Ми ж можемо бути друзями, якщо ти не проти. 

– Не проти. Це краще ніж зовсім чужими людьми, – Ігор Миколайович якось дивно поводиться. Ніби ображається на мене за щось. 

– Я вас чимось образила? 

– Ні, що ви. Все гаразд. Ігор Миколайович знову починає щось нотувати у блокнот. 

– Ну тоді я піду? – тихо кажу. 

– Так, звісно, – Ігор Миколайович продовжує щось писати. 

– До побачення. 

– До побачення. Дивний він якийсь. Раптом засмутився. Чому б це? Я, здається його нічим не образила. Чи образила? Нічого не розумію. Вирішую трохи пройтись пішки. 

Щоб розвіятись, а ще випити мого улюбленого гарячого шоколаду. В кафе неподалік. Замовляю собі велику порцію і смакую напій з тістечком. Коли все доїдаю лишаю розрахунок. Потім іду до свого авто. 

Бачу як Ігор Миколайович виходить з лікарні і йде у мою сторону. 

Що ж іду йому назустріч. Він підбігає й одразу випалює:

– Марто, я вже давно хотів тобі сказати. Та не як не наважувався. Був страх, що ти мені відмовиш. А зараз мені все одно. 

– Що таке Ігорю Миколайовичу? 

– Будь моєю дівчиною.... 

  Спочатку дивлюся на цього чоловіка наче на божевільного. Але потім приходжу до тями. Не знаю що відповісти. З одного боку хочеться погодитись, щоб насолити Оресту. Щоб він падлюка знав, що не єдиний чоловік на землі. Але з іншого....

   Це буде нечесно стосовно Ігоря Миколайовича.

– Мені потрібен час. Ви хороша людина й при інших обставинах це було б для мене навіть честю. Правда. Але я не брехатиму вам. Тобі. Я поки не готова до нових стосунків, – швидко промовляю. 

– Зрозуміло. Я приблизно так і думав. Вибач, – Ігор Миколайович опускає голову. Він роздивляється свої черевики й топчеться на місці. 

– Це ти мені пробач. Та я вже навіть не знаю коли зможу знову довіритись чоловікам. – Все нормально. Я хоча б спробував. І тепер не картатиму себе за втрачений шанс. 

– То ми можемо продовжувати наше спілкування? – питаю не сміливо. 

– Звісно. Можливо коли-небудь щось зміниться. Тому я буду тільки радий. 

– Я теж. То може сходимо завтра до театру? Як добрі друзі? – питаю з посмішкою. 

– Можна. Тільки не на Шекспіра. Тому що драм нам і в житті вистачає.