16.2

– Ну то навіщо ти прийшла? – знову питаю Тамару після довгої паузи. 

– Як це навіщо? Ти не відповідав на мої дзвінки. Не приходиш до мене взагалі. Я думала з тобою щось сталося. 

– Й справді, щоб ти тоді робила? Втратила єдине джерело доходу, – відповідаю байдуже. 

– Оресте, не будь саркастичним. Колись я була твоєю годувальницею і нічого. Я ж тобі не дорікаю, – злиться Тамара. 

– Ти це робила задля задоволення власного его. А ще для головної мети твого життя. Чи не так? 

– Не верзи дурниць. Ти сам хотів цієї помсти. Мріяв зруйнувати життя цих багатіїв. Ти мені це пообіцяв. Сам, – підкреслює тітка. 

– А що я по твоєму не впорався? Ренат почуває себе зрадженим. Якимов не може розраховуватися з боргами сина й тепер йому доведеться закрити один свій клуб. Ярині теж дісталося. Я все виконав. Бо ти хотіла тітонько, – кривляюся. 

Тамара дивиться на мене косо, а потім встає і йде налити собі води. 

– Я хотіла дізнатися, що з тією дівкою? Яку ти трахав. Вона страждає? Ти завдав останнього удару? Відсутність будь-яких емоцій на обличчі Тамари ще раз підтверджує, яке вона стерво. 

– Ми розійшлися. Не найкращим способом. Я зробив все, щоб у її очах мати вигляд останнього покидька, – відповідаю і йду до мінібару.

Там в мене здається десь залишилась пляшка віскі. 

– Хіба тебе це повинно хвилювати? Головне, щоб вона мучилася та страждала. Я хочу, щоб Якимов відчув як це бачити, що твоїй дитині боляче й не могти їй нічим допомогти, – здається Тамара смакує кожне слово. 

– Тоді ти будеш розчарована. Бо Якимову начхати на власну доньку. Єдиний в кого він все вкладає це Ренат. Якимов любить тільки його. 

– Звідки ти знаєш? 

– Знаю. Й не тільки з розповідей самої Марти. – Неважливо. Все одно вони одної крові, – говорить Тамара. 

– І тобі наплювати на те що по суті Марта ні в чому не винна? Отже, будь-яку людину можна отак взяти й розтоптати? Задля вгамування власних амбіцій? – цікавлюся й відпиваю ковток з пляшки віскі. 

– Оресте, що з тобою? Ти захворів? Ти ж сам мріяв знищити їх усіх. І вибрав ту наївну дурепу, бо вона майже одразу закохалася в тебе. Тому в якомусь розумінні вона сама винна, що довірилась тобі, – промовляє холодно Тамара. 

– Вона просто повірила у те що кохання може бути чистим та безкорисливим. І мабуть, просто хотіла бути щасливою, – важко зітхаю. 

Й знову ковтаю гарячу суміш. Хочеться напитися й забутися. Бо єдине чого я домігся своєю помстою тільки те що втратив повагу до самого себе. 

– Оресте ти що сам закохався у ту дівку чи що? Я ж тебе попереджала не втрачати пильність. Саме через свою прив'язаність ти мало не провалив наш план. 

– Знаєш йди до біса зі своїми планами. Через тебе я зруйнував власне життя. Втратив найдорожче. Та й взагалі Тамаро, йди додому, бо я не хочу тебе більше бачити, – важко промовляю.

 Алкоголь схоже вдарив у мозок і я відчуваю сяке таке полегшення. 

– Ну знаєш. Ти геть голову втратив через цю дівку. Від рідної тітки відмовляєшся. Ти ще сильно пошкодуєш про це, – шипить Тамара. 

– Ні, це ти Тамаро, пошкодуєш якщо спробуєш завдати їй шкоди. Я тебе чудово знаю. Тільки спробуй, – кажу з люттю. 

– Погрожуєш. Смішно. Та знаєш все ж раджу твоїй подружці бути більш обачною. Чула її збила машина? На цей раз вона відбулася легкими травмами. Та ніхто знає, як буде далі. Смерть не обирає, – регоче Тамара і від її сміху навіть мені стає страшно.