15.4

– Дякую вам Ігор Миколайович за чудово проведений вечір, – промовляю з вдячністю до чоловіка. 

– Це вам Марто красно дякую. Я вже давно так не сміявся, – Ігор Миколайович підіймає голову вверх.

– Так, це правда. Комедія була дуже цікавою. – Марто, а ходімо вип'ємо кави. А то мене щось так хилить на сон, що я мало не заснув у кінозалі, – жартує Ігор Миколайович. 

– Добре, ходімо. Через декілька хвилин ми опиняємося у невеличкій кав'ярні зі звіринцем. 

    Це у них така фішка. Декілька тварин у самому залі. Два білих какаду, золоті рибки в акваріумі та великий пітон. Я захоплено роздивляюся це все поки Ігор Миколайович робить замовлення. Потім ми йдемо до столика й сідаємо за нього. 

– Марто, я замовив вам десерт. Тирамісу, якщо ви не проти, – каже Ігор Миколайович. 

– О, звісно не проти. Я дуже люблю цей десерт. 

– Це добре. Якщо чесно я чув одного разу як ви про це говорили. 

– Справді? Можливо. Та зазвичай я не багатослівна. – Я це помітив, – посміхається Ігор Миколайович. 

Він володіє харизмою і це факт. Але навіть при всьому цьому я не можу дивитися на нього як на чоловіка. Чоловіка з яким можна будувати стосунки. Ми можемо бути тільки друзями не більше. 

– Марто, я хотів вам зізнатися, – починає Ігор Миколайович. І як недоречно. 

– У чому? – Я сам не знаю, що зі мною відбувається. Але ви мені дуже подобаєтесь. Це вперше за всі мої роки життя мене ніби струмом пронизало, – Ігор Миколайович підсувається до мене ближче й бере мою долоню у свої. 

Навіть не знаю як реагувати? Ще не вистачало, щоб він в мене закохався. Бо його погляд натякає саме на це. Думаю, що відповісти, щоб не образити Ігоря Миколайовича, але мені щастить. Нам якраз приносять замовлення. 

– Давайте, їсти, – пропоную. Й Ігор Миколайович швидко повертається на своє місце. 

– Дуже смачний десерт, – каже Ігор Миколайович насолоджуючись кожним шматочком. 

– Так, дуже смачно, – продовжую їсти й тупо дивитися у свою тарілку. 

   Минає час. Між нами повна тиша. Схоже Ігор Миколайович образився на мене. Ми мовчки виходимо з кав'ярні. Бачу його щось бентежить. Тому першою порушую тишу. 

– Ігор Миколайович ви на мене образились? – Ні, що ви Марто. Це я думаю чи ви на мене не образились. Я почав до вас лізти зі своїми почуттями.... 

– Ви що? За що мені ображатися? Мені навіть приємно. Тому все добре, – відповідаю. 

– От і добре. Ви тепер куди? Додому? 

– Так, мабуть. – Можна я вас проведу? 

– Гаразд, ходімо. Ми з Ігорем Миколайовичем вирішуємо пройтись до паркування, де я залишила своє авто. Але раптом до мене підбігає молода дівчина. Вона хапає мене за руку. 

– Марто, як добре, що я вас побачила, – говорить захекана дівчина. В ній я впізнаю Тетяну. Працівницю Ореста. 

– Щось сталося? Ви дуже стривожена? – питаю. 

– Так. Орест Янович вже кілька днів не відповідає на мої дзвінки. То я думала може ви знаєте що з ним? – Ні, не знаю. Можливо він просто зайнятий. Має багато роботи. 

– Але й на роботі він теж не з'являвся. От ми всі й хвилюємося. Раптом що сталося. 

– То сходіть до нього додому. Може він там, – я вже сама починаю хвилюватися, якщо чесно. 

– Я була. Ніхто мені так і не відкрив скільки я не стукала. 

– Дивно. Але я нічим вам не можу допомогти. Ми з Орестом більше не пара. 

– Справді? Ото я думаю чому він вже кілька тижнів ходить похмуріше хмари. Але запитати боялася. 

– Тетяно, єдине чим я можу вам допомогти це дати ключ від його квартири. Сходіть і подивіться як він там, – кажу й простягаю їй ключі. 

– Дякую. Ну я побігла. Бувайте. 

– До побачення, – відповідаю й стримуюся, щоб не побігти за нею.