15.2

Минуло два тижні. 

– Ось, моя пані, прийміть, будь ласка, ці ліки. Ваш лікар казав, що це обов'язково, – Агата наче квочка крутиться біля мене.

 – О, Агато, як мені це набридло. Я вже більше не можу, – починаю трохи скиглити. 

– Треба, дорогенька. Треба, – наполягає Агата. 

– Ні, досить. Піду трохи прогуляюся містом. Мені треба подумати, – кажу. 

Встаю з ліжка і йду збиратися. Коли я повністю готова, то набираю Ніку. Останнім часом мені важко весь час бути одній. Постійно лізуть в голову думки про Ореста. Як він там? Що з ним? Не можу з собою нічого зробити. Й забути його теж не можу. Це напевно покарання для мене з небес. Це неможливе кохання. Ми з Нікою вирішуємо піти на каток. Там завжди гучно й багато людей. Саме те що мені зараз потрібно. Коли сеанс катання закінчився ми йдемо до невеликого дерев'яного будиночка, де продають гарячі напої. 

– Ну як трохи розслабилася? – питає в мене Ніка. 

– Так. Все добре.

– Така гарна погода сьогодні. Еге ж? 

– Так. Зима потихеньку вступає у свої права. Навіть не віриться, що скоро Новий рік, – підмічаю.

 – Ну так. До речі ти не хочеш зустріти його з нами? – Кого? – Новий рік. Ми з Лучано їдемо у Буковель. На чотири дні. Ти з нами? – цікавиться Ніка. 

– Мені якось не зручно. Ви пара, а я буду наче п'яте колесо. 

– Заспокойся. Ми ж не в одному номері будемо жити. Поїдеш з нами. Відпочинеш. Може з кимось познайомишся, – посміхається Ніка. 

– Не хочу ні з ким знайомитись. Особливо після історії з Орестом. Ніко я не хочу більше страждати, – кажу чесно.

– Не кажи, дурниць. Ти обов'язково зустрінеш справжнє кохання. Просто тобі потрібно пережити розлуку з Орестом. Та й взагалі той жах, що він накоїв. 

– Ти розумієш, що найгірше те, що я досі його люблю. І мені не хочеться навіть думати про іншого чоловіка поряд з собою. 

– Навіть не знаю, що сказати... Але дуже сподіваюся, що це мине, – Ніка ніяковіє. Потім починає поправляти шапку. 

– Марто. Марто, доброго дня, – чую чоловічий голос, який гукає мене. Дивлюся у далечінь прикриваючи лоба долонею. До нас з Нікою наближається доволі знайома фігура. 

– Ігор Миколайович. Доброго дня, – зітхаю, коли впізнаю чоловіка. 

– Як ви? Бачу не проводите час дарма. Молодець, – хвалить мене Ігор Миколайович. 

– Так. Вирішила з подругою сходити на каток. Щоб трохи розвіятись. 

– До речі я Домініка. Приємно познайомитися, – каже подруга й простягає руку Ігор Миколайовичу. 

– Мені також. Ігор Миколайович Войтюк. Лікар травматолог. 

– А ви сюди теж прийшли покататися? – питаю перше, що приходить у голову. 

– Ні, я племінника привів. От стою чекаю поки сеанс закінчиться, – Ігор Миколайович широко всміхається. 

– О, ну тоді випиймо десь поблизу кави. Марта буде не проти. Правда ж? – дивиться хитро на мене Ніка.

 От зараза. Тільки все псує. Я хотіла проігнорувати Ігоря Миколайовича. А тепер не вийде. Незручно якось. 

– Добре, ходімо. Я пригощаю. Зараз повернуся, любі дами. Тільки попереджу племінника, – киває лікар і йде. 

Коли він вже на безпечній відстані починаю обурюватися. 

– Ніко, навіщо? 

– Бо ти маєш хоча б трохи відволіктись. Досить страждати по тому виродку. Хай тепер пальці кусає, що тебе втратив. – Але ж Ігор Миколайович мій лікар. 

– І що? В першу чергу він чоловік. І доволі симпатичний, – підморгує Ніка. 

– Ти неможлива. Гаразд ходімо пошукаємо Ігоря Миколайовича. А то він щось забарився.