14.2

Похорон батька відбувся через декілька днів після його смерті. Присутньо було багато людей, які були не тільки рідними й близькими померлого. А й просто хорошими знайомими. Я взагалі почував себе чужим серед цієї купи людей. Зведені брат і сестра дивилися на мене наче на ворога. А дружина батька сказала, що це я винен у смерті її любого чоловіка. Й навіть заборонила мені приходити на його похорон. Тому мені довелося стояти осторонь. Так щоб мене не помітили. Втомлений та спантеличений я прийшов додому й одразу завалився спати. 

Сьогодні зранку ледь встав і зібрався на роботу. Знову виникло бажання добряче випити, щоб заглушити муки сумління. Та все ж знаходжу у собі сили і їду працювати. 

– Оресте Яновичу у нас надзвичайна ситуація, – підбігає до мене адміністратор Тетяна. Як тільки я входжу до ресторану. 

– Що сталося? – схвильовано питаю. – Хтось уночі повибивав нам усі вікна. А ще облив червоною фарбою двері. Ходімо я покажу, – говорить Тетяна й кличе мене за собою. 

   Йду за дівчиною, а в голові складається пазл. Точно знаю хто за цим стоїть. Зовсім недавно Ренат погрожував мені, а отже скоріше це його рук справа. Дійсно все, бо описувала Тетяна. Скло у вікнах побите, рами брудні, а двері облиті яскраво червоною фарбою. Ну що ж цього і потрібно було очікувати. Ренат постарався. Схоже він не дасть мені спокій. І його помста буде жорстокою. Одразу згадую про Марту. Цікаво вона теж приклала до цього руку? Чи й гадки не має про вчинки брата? Зрештою я сильно її образив. Буде цілком справедливо, якщо вона теж вирішить мені помститися. 

– Приберіть тут все і викличте поліцію. Думаю тут має місце дрібне хуліганство, – кажу і йду до свого кабінету. 

Стаю до роботи. Купа паперів та інформації яку мені потрібно обробити. Двері мого кабінету широко відкриваються й через них залітає молода дівчина. Десь я вже її бачив. Вона стає посеред кабінету й дивиться на мене сердитим поглядом. 

– Доброго дня, що ви хотіли? – цікавлюся у дівчини. 

– Я Ніка. Подруга вашої колишньої дівчини Марти. І я хочу з вами поговорити. 

– Про що? Щось з Мартою? – питаю, а в душі наче солі смачно присипали. 

– Так. Вона через вас страждає. Бо якби не ви, то все б у неї було гаразд, – підкреслює Ніка. 

– Шановна, якщо ви прийшли сюди читати мені моралі, то можете розслабитись. Я не збираюся вас вислуховувати. До побачення, – відповідаю й показую дівчині на двері. 

– Ні, ви мене вислухаєте, шановний. Бо Марта мені наче сестра. Я не можу дивитися на те як їй боляче. Ви її покинули у важку хвилину й просто розтоптали. Як так можна поводити себе з жінкою яку ви кохаєте? – дивується Ніка. 

– Це не ваша справа. Ми все прояснили з Мартою. І вона все зрозуміла. Чого вам ще треба? 

– Ви справжнє чудовисько. Монстр безжалісний. Бо тільки така людина може покинути вагітну жінку й навіть не відчувати мук совісті, – обурюється Ніка. 

Після слів цієї дівчини в мене на декілька секунд навіть відняло дар мовлення. Невже це правда? Не можу повірити. Марта вагітна? То чому я про це нічого не знаю... Від шоку я сідаю знову на стілець.

– Вона що? Що ви сказали? – перепитую з напругою у голосі. 

– Вона була вагітна від вас й хотіла вам про це розповісти. Але ви вигнали її наче собаку. Ще й посміялися з бідної дівчини. Як так можна? – Я нічого не знав. Трясця вона могла хоча б щось сказати, – починаю злитися. 

– Не могла. Бо ви обійшлися з нею наче бездушно. А вона вас так кохала...

– Де зараз Марта? 

– В лікарні. Вона втратила дитину. Яка так і не встигла народитися.