14.1

ОРЕСТ.

– Проходь, батько тут, – показує Арсен вглиб кімнати, коли я приходжу до них додому. Киваю головою і заходжу всередину. 

Батько лежить ослаблений на ліжку й дивиться кудись у бік. 

– Доброго вечора, батьку, – кажу й сідаю на стілець, неподалік біля нього. Батько різко повертає голову до мене й широко розкриває очі. 

– Ти таки прийшов... Дякую, – ледь вимовляє. 

– Думав не йти, але Арсен переконав мене у зворотному. 

– Це добре. Я хотів поговорити з тобою Оресте. Ти багато від мене натерпівся, тому я повинен попросити вибачення у тебе, – говорить батько, запинається й починає сильно кашляти. 

– Якщо чесно я вважаю, що пізно щось говорити та просити вибачення. Час минув і я більше не хочу це обговорювати, – кажу опустивши погляд вниз. 

– Ти ніколи мені не пробачиш, що я кинув тебе у важку хвилину.... Та я й сам собі цього не пробачу. Я не мав робити такої великої різниці між вами. Моїми дітьми... 

– Чого тобі від мене треба? Щоб я зараз кинувся до тебе й сказав, що все тобі пробачив? Цього не буде. Вірніше до такого я не готовий. 

–Оресте, ненависть тільки породжує ще більшу ненависть. На жаль я це пізно зрозумів. Відштовхував рідних та близьких. Саме тому зараз я тут лежу. Слабий, немічний і нікому не потрібний, – батько знову кашляє і я помічаю, що навіть трохи задихається. Так стан у нього зовсім поганий. 

– Ти сам у всьому винен. Скільки разів я потребував твоєї допомоги та підтримки. Але ти ні разу цього не зробив. Завжди тільки принижував. А мені боліло. Не можна так поводитися з власними дітьми. Навіть позашлюбними, – кажу з сумом. 

На мою пам'ять приходять спогади насмішок і знущань батька. Скільки разів він ставив під сумнів нашу спорідненість. Казав, що моя мати хтива жінка. Хіба можна таке пробачити? У двадцять я був позбавлений материнської любові, а батьківської з самого народження. 

– Так, сину. Ти абсолютно правий. Ти завжди був обділений моєю любов'ю і за це несу відповідальність. Я виховував твоїх братів і сестру у дусі зневаги та холодності до інших людей. Завжди вчив їх цінувати тільки себе і власні інтереси. От вони й стали саме такими. Такими як я, – зітхає батько.

 – Ти не правий. Арсен не такий. Він краща версія всіх вас. Саме тому ми з ним продовжуємо спілкуватися, – підкреслюю. 

   Батько вперше за весь час який я його пам'ятаю, посміхається до мене. 

– Так, Арсен хороша людина. Більш м'яка ніж я. У нього менше амбіцій та при цьому він зберігає холоднокровність. Та все ж маю визнати, що ти єдиний успадкував мій характер. У тобі є стержень, Оресте. 

– Дякую звісно за комплімент та всі ці риси я здобув завдяки тому, що вчився виживати у цьому світі, – відчуваю, що батькові абсолютно все одно, що у мене відбувається всередині. 

Він просто вирішив покаятися через страх смерті.

– Оресте, хочу, щоб ти знав, – починає батько, а потім різко замовкає. Його очі закочуються до верху. Він важко дихає й тягне до мене руку. Я підходжу ближче й він хапає мене за край піджака.

– Води, ....води, – прохає старий. Одразу ж шукаю склянку з водою. Але на прикроватній тумбочці тільки пусту карафку.

– Арсене, всі сюди, – кричу. Але ніхто не відкликається. Швидко вибігаю у коридор покликати на допомогу. Врешті Арсен прибігає на мій крик. 

– Потрібно терміново викликати швидку, – кажу Арсену, коли ми разом повертаємося до кімнати. 

– Не треба. Він помер, – каже строго Арсен тримаючи руку на пульсі батька.

♡♡♡♡

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ПІДПИСКУ НА АВТОРА, А ТАКОЖ ДІЛИТИСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ СТОСОВНО КНИГИ.

♡♡♡♡