13.2

    З офісу Ореста йду наче в тумані. Він сказав, що не кохає мене, а отже наша зустріч була помилкою. Й про дитину я йому не встигла розповісти. Але не шкодую про це. Бо окрім неї в мене більше нікого не залишилося. Якщо батько дізнається про мою вагітність, то мене чекають непереливки. 

Тому потрібно якнайшвидше знайти собі інше житло. А робота? Що тепер буде з нею? Навіть не уявляю. Через декілька місяців мені доведеться піти в декрет і тоді не знаю за який кошт я житиму. Сльози застилають очі і я нічого не бачу навкруги. Та й не хочу бачити. Бо мені взагалі нічого не хочеться. Серце моє розбито і немає надії на краще. Я так ніжно й віддано любила Ореста. А він своїми словами й вчинками тільки посіяв ненависть між нами. Всередині ніби все вибухнуло й настала порожнеча. За що він так зі мною? Чому одразу не зізнався, що все ще кохає іншу? Чи може він взагалі нікого не любить окрім себе? Я вже ні в чому не впевнена. Зараз я схожа на зомбі. Бо й плакати нема сил. Хоча навіть не плакати, а ридати. Ридати за коханням якого як виявилося й не було. За своїми невеселими думками я не помічаю куди йду. Виявляється я переходжу дорогу. Тільки от ні світлофора, ні переходу не має. 

Йду на іншу сторону дороги у бік парку. Хочу погуляти трохи. Та коли я вже майже достигла цілі чую гучний звук мотора автомобіля. А далі удар. І я поринаю у темряву. Бачу чудовий сон. Де я маленька. Біжу по ромашковому полю. І така щаслива. Ніби не було того всього болю й образ. 

Така легкість на душі. Наче я пір'їнка. Я біжу й бачу маму. Вона посміхається до мене й тримає руки розведені у різні сторони. Я хочу її обійняти й кинутися на руки. Але видіння тане наче дим. Як несправедливо. Так хочу побачити маму. Раптом відчуваю жахливий біль по всьому тілу. Відкриваю очі й бачу над собою чоловіка у білому халаті. 

– Ну нарешті. Любонько ви так нас налякали. Як ви себе почуваєте? – питає чоловік.

– Де я? Що зі мною сталося? – намагаюся підняти голову, але вона гуде наче дзвін. 

– Ви у лікарні, бо вас збила машина. Тільки но вам зробили операцію. І зараз ви в палаті травматологічного відділення. 

– Що? Як? Я нічого не пам'ятаю, – починаю метушитися. 

– Спокійно, спокійно, любонько. Вам не варто так переживати, – лікар гладить мене по руці. Раптом відчуваю сильний біль унизу живота. Господи як я могла забути? Дитина.... 

– Лікарю, що з моєю дитиною? Я вагітна? – кричу з переляку. Лікар як виявилося досить молодий встає з мого ліжка. Його обличчя стає сумним і на ньому з'являються складки. 

– Мені шкода..., – починає лікар і в його голосі відчуваються нотки співчуття. 

– Ні, не може бути. Все ж було добре, – в мене починається справжня істерика. 

– Термін був досить маленький. В результаті удару у вас почалася кровотеча. Ми повинні були вас рятувати. Але все обійшлося. Загрози вашому життю не має. Та й взагалі ви ще молода. У вас ще будуть діти, – заспокоює лікар. 

   Він намагається мене заспокоїти та я вже його не чую. Починаю кричати та плакати. Бити кулаками об подушку й хитатися зі сторони в сторону. Через це все не помічаю як мені вводять заспокійливе.