12.4

   День починається як завжди фігово. Я зовсім не відчуваю себе щасливим. Хочеться знову напитися й забутися на деякий час. Але на мене чекає робота. Тому потрібно вставати й збиратися. Роблю собі міцну каву, щоб трохи прийти в себе після вчорашнього. Випиваю велику порцію і йду приймати душ. 

  Коли я майже готовий раптом помічаю на екрані телевізора обличчя Якимова. Вирішую зробити голосніше. Виявляється він знову дає інтерв'ю по справі зі вбивства відомого бізнесмена. Якимов вдає добропорядного прокурора. Захисника прав невинних людей. Та я добре знаю хто він насправді. Брехун та корупціонер. Міцно стискаю кулаки від злості. Ненависть та зневага вирують у моїй душі. Знову згадую в'язницю та роки коли мені хотілося повіситись. Тільки б не жити на цьому світі. Хочеться кинути вазою в екран, щоб тільки не бачити цього типа. Але шкода дорогої плазми. 

Мій мобільний починає обриватися від дзвінків і я повертаюся у реальність. Це Арсен. 

Я підіймаю слухавку й чую одразуяк  йогоголос зривається на  крик: 

– Оресте, чому так довго не підіймаєш? У мене до тебе важливе прохання. 

– І тобі привіт. Що в тебе? – питаю невдоволено. 

– Батько зліг й зовсім не встає. Схоже дні його недовгі, тому він хотів, щоб ти приїхав до нас сьогодні ввечері. Будь ласка, Оресте, – просить Арсен. 

– Що вирішив покаятися? Знаєш обійдусь. 

– Оресте, не будь таким категоричним. Врешті він твій батько. 

– Так, який відмовився від мене й навіть не допоміг у важку хвилину, – відповідаю. 

– Оресте, але ж я тобі постійно допомагав. І звісно не тільки своїм коштом, – підмічає Арсен згадуючи минуле. 

– Арсене, ти не зрозумієш мене ніколи. Все життя ти катався наче сир в маслі. А я бідував. Наодинці зі всім світом. 

– Не жалій себе. У кожного свій шлях. Краще виконай, останнє прохання вмирає. Ти ж не такий як хочеш здаватися. Я це точно знаю, – зауважує Арсен. 

– Ні, я саме такий. Бездушний і злий. В мене більше не залишилося нічого. Ні співчуття, ні порозуміння. Але я подумаю над твоїм проханням, – кажу. 

– Дякую. Тоді ми чекаємо на тебе сьогодні ввечері.

– Добре. До зв'язку. 

 Після розмови з братом їду до свого офісу. Продовжую думати про батька та його прохання. Невже старий і справді вирішив розкаятися? Після тридцяти двох років байдужості? Навряд. Скоріш за все він хоче очистити свою совість. Все-таки недобре помирати маючи ворогів. Але сумніваюся, що мені буде так просто пробачити його. Він кинув мою матір вагітною. Брехав, що неодружений та обіцяв побратися з нею. А в результаті вона тягла мене на своїх плечах з хворим серцем. І коли вона була при смерті ніхто їй не допоміг. І мені також. Коли я вступив до університету, то батько тільки посміявся з мене. Сказав, що я повна нездара й допомоги від нього не дочекаюся. Кожен раз він мене відштовхував та обламував. Нагадуючи про моє походження. Саме тому окрім зневаги та образи я нічого до нього не відчуваю. Та все ж таки поїду до нього. Можливо йому й справді є що сказати. 

Коли приходжу в офіс, то там як виявилося на мене вже чекають. 

І я дуже дивуюся коли переді мною стоїть засмучена та сумна Марта.

 Вона холодно киває в знак вітання. 

– Нам серйозно треба поговорити Оресте, – відчужено каже вона і заходить до мого кабінету.

*****

Любі друзі діліться своїми думками стосовно розділу. Та не забувайте про підписку на автора. До зустрічі. Всім мирного неба й спокійного дня)