11.2

    У ресторані нікого немає. Всі зали порожні. Дивно це звісно у вечірній час. Зазвичай тут завжди повна купа людей. Я озираюся по сторонах і бачу, що до мене прямує Тетяна. Як завжди струнка й підтягнута. Адміністратор ресторану. 

– Доброго дня, пані Марто. Орест Янович трохи запізнюється, але скоро буде. Вам щось принести? – Склянку води з лимоном якщо можна. 

– Гаразд. Зараз принесу. Тетяна йде, а в мене на душі трохи неспокійно. Де подівся Орест? 

До чого така таємничість? Краєм ока помічаю через вітрину ресторану знайому постать. Орест. Він стоїть і розмовляє з якимось чоловіком. Таким же високим та темноволосим. Якби я не знала Ореста могла б подумати, що це його брат. Вони про щось розмовляють і я бачу що Орест нервово курить цигарку. Через декілька хвилин вони прощаються й мій коханий заходить всередину. 

– Привіт, Марто. Навіщо кликала? – Орест сідає навпроти мене й відводить погляд. 

– Хотіла тебе побачити. Я скучила, – кажу з сумом. 

– І це все. Вибач дорогенька та в мене забагато справ, щоб витрачати час на порожні балачки, – грубо кидає Орест. 

– Отже, на мене в тебе не має часу? – Не перебільшуй. Я просто намагаюся тобі пояснити, що дуже зайнятий. 

– Ясно. Ну тоді вибач, що потурбувала, – важко промовляю і збираюся йти. 

– Марто, заспокойся. І сядь. Давай не будемо розгортати скандал. Ти не зголодніла? Офіціант принесе тобі вечерю, – Орест постукує пальцями по столу. 

– Ні, дякую. Я не хочу їсти. Мені пора. Бувай, – встаю й швидко прямую до виходу. 

  Схоже Орест охолов до мене. Мабуть, я йому набридла і він хоче позбутися мене. Але як я тоді скажу йому про дитину? Це просто якийсь жах. Невже Орест мене більше не кохає? Боляче усвідомлювати те що й такий варіант можливий. На душі одразу стає паскудно. Я йду у пошуках свого авто. Але раптом відчуваю, що від спеки яка сьогодні стоїть з самого ранку мені стає погано. Я намагаюся знайти бодай щось за що можна зачепитися. Але нічого не бачу перед собою. В очах починає темніти і я занурююся у темряву. 

– Марто? Ти мене чуєш? Прокинься, будь ласка, бо інакше я викличу наряд швидкої, – тихо говорить Орест й легко погладжує мене по щоці. 

– Де я? – відкриваю очі й дивлюся у простір. 

– У мене у ресторані. Ти втратила свідомість на вулиці. Й добре що я пішов за тобою й відніс тебе всередину.

 – Дякую за турботу Оресте. Ти мені дуже допоміг. – Ти здорова? – насторожливо питає Орест й прикладає зворотний бік долоні до мого лоба. 

– Звісно. Це, мабуть, перевтома як то кажуть. Всяке буває, – махаю рукою. 

– Всяке не всяке, а зі здоров'ям жартувати не варто, – підкреслює Орест. 

– Я здорова. Все добре Оресте, – легко посміхаюся.

 –  Ти мене сильно налякала якщо чесно. 

– Я цього не хотіла. А ти дійсно хвилюєшся за мене? – питаю з надією. 

– А ти як думаєш? – Орест уважно дивиться на мене і я бачу у його очах неприховану  тривогу. 

Отже, він все ще кохає мене. І це неабияк окриляє. В нас все буде добре.