10.5

– Оресте, ти хоча б трохи сумував за мною ці два тижні поки ми не бачилися?, – питає Марта обіймає мене й сідає мені на коліна.

– Ти так говориш ніби ми рік не бачились. Подумаєш якісь два тижні, – грубо відповідаю. 

Треба підготувати дівчинку до того, що скоро вона залишиться зовсім одна.

– Ти образився? Але я дійсно повинна була їхати у відродження. Так наказав мій шеф. Ти знаєш як мені було там важко без тебе?, – сумно промовляє Марта.

– Мабуть, було важко. Ти ж не звикла, щоб тебе обділяли увагою.

– Що з тобою? Чому ти так говориш? — хмуриться Марта.

– А хіба я не правий? Ти звикла, щоб за тобою усі бігали й виконували твої забаганки, – строго вимовляю.

– Та що з тобою? Ти ж знаєш, що це не правда. Якщо ти не в настрої, так і скажи, – вскакує на ноги Марта.

– Заспокойся і послухай мене. Я не твоя іграшка або власність. Тому кричати та влаштовувати  істерики мені не потрібно. Зрозуміла?

– Зрозуміло. Вибач та я, мабуть, піду. Бувай, – каже Марта і йде до виходу. Потім взуває туфлі та пальто.

– Бувай.

– Що це? Чия це шпилька? Зі світлим волоссям? – раптом питає Марта й простягає мені.

– Не знаю. Може твоя.

Чорт. Я зовсім не був обачним. Забув повернути Ярина шпильку, яку вона вчора загубила в ресторані.

– Ти ж чудово знаєш, що я не блондинка, – тихо шепоче Марта й на її обличчі з'являються сльози.

От бляха. Не можу дивитися на те як жінка плаче. Тим більше Марта. Бо я її ображаю навмисно. Вона й справді мені особисто нічого не зробила поганого.

– Знаю. Це належить Тетяні. Адміністратору. Вчора вона її загубила  в ресторані. Я підібрав і не встиг повернути.

– Справді? –  бачу, що Марта відчуває неймовірне полегшення.

– Ну так. А ти що подумала?

– Та так. Нічого особливого. Вибач, що засумнівалася в тобі, – Марта кладе руку мені на лікоть. Я дивлюся на її руку й поглядом даю розуміти, що не хочу її дотиків.

Марта мовчки піджавши губи  йде. Я розумію, що образив її, але саме це мені й потрібно. Такий собі план. Після палкої ночі, яку ми провели разом виставити дівчину за двері. Хай помучається. Хоча якщо чесно не одна вона буде страждати. Бо мені теж нелегко. Ця залежність у мене в крові. Хочу Марту з кожним днем все сильніше. Наче наркотик. Тому пора зав'язувати. Давно пора.

Але основна страва ще попереду. 

   В самий обід до мого офісу приїжджає Ярина. Вона влітає до кабінету й махає переді мною своїми довгими нігтями кольору чоловічої крові.

– Навіщо кликав? Знову хочеш зустрічатися? – Ярина сідає на край мого столу.

– Ти дещо забула. Вчора у ресторані. Ось тримай, – простягаю шпильку.

– Де ти її знайшов?

– На підлозі. Але коли помітив, що вона інкрустована золотом, то зрозумів, що це цінна річ.

– Так. Подарунок Рената. На день народження, – Ярина одразу ж кидає шпильку до сумки.

– Убогий подарунок як на власника бізнес-імперії, – підмічаю.

– Це авторська робота. Вона була дуже дорогою на той час.

– Можливо. Та я б тобі подарував щось інше. Більш тобі відповідний.

– Наприклад?

– Ну кольє, або ж ланцюжок, який би торкався твоєї ніжної шкіри.

– То подаруй. Які проблеми?