9.2

– Марто, тобі подобається наш вікенд? – цікавиться Орест й заривається носом у моє волосся. Потім глибоко вдихає.

Ми лежимо на м'якому пледі, який Орест дбайливо постелив  на підлозі перед каміном.

– Так, якщо чесно мені все одно де я. Тільки б бути поряд з тобою. 

– Марто, знаєш,  ти зігріваєш мені душу. Поряд з тобою я можу хоча б на деякий час бути самим собою, – раптом зізнається Орест.

– Оресте, я давно хотіла тобі сказати..., – починаю нервово теребити свої пасма волосся.

– Що? Можеш мені відкритися, Марто, –  впевнено каже Орест.

– Ну, загалом. Я хотіла тобі сказати, що люблю тебе, – випалюю на одному подиху.

– Ти це серйозно? – питає Орест й дивно всміхається.

– Так. Хоча... Я так і думала ти насміхатимешся наді мною. Забудь все що я сказала, – кажу й починаю витирати сльози.

– Яка ти ще все-таки інколи дитина. Хіба я звик сміятися над кимось? Просто мені ще ніхто не зізнавався у своїх почуттях. Ти перша, якщо чесно, – промовляє Орест й бере моє обличчя у свої руки. Потім наближається до мене й палко цілує.

Так, саме так ніби це наш перший раз. Я тану у його обіймах і сама починаю міцно притискатися до нього.

Мені не вистачає Ореста. Ніби я ніколи не зможу ним насититись.

Наші поцілунки переростають у щось більше. Я навіть оговтатися не встигаю, як опиняюся на ліжку.

Ну чому кожна наша відверта розмова закінчується сексом.

Можливо в Ореста така тактика? Взяти мене змором?

Через декілька хвилин Орест справляється з нашим одягом і я взагалі забуваю про все на світі.

   Минає година, а може й більше. Орест важко дихає, а я поправляю ковдру, щоб сховати своє тіло.

– Марто, навіщо ти закриваєшся від мене ковдрою? Хіба я не бачив тебе у всій красі? – Орест уважно дивиться на мене й трохи розкриває мене.

– Ну мені трохи незручно, якщо чесно.

– Після того, чим ми займалися? Не логічно, – зауважує Орест.

– Оресте, а ти? Ти хоч що не будь відчуваєш до мене? – все ж набираюся сміливості й ставлю питання, яке мене мучило весь цей час.

Бачу по його обличчю, що він бореться зі своїми почуттями. 

Можливо він теж мене кохає, але боїться зізнатися.

– Марто, ти прекрасна дівчина. І те почуття що я відчуваю до тебе досить сильне. Але я не знаю чи можна його назвати коханням. Перш за все я хочу бути чесним з тобою, – тихо каже Орест.

– Зрозуміло. Дякую за чесність. В наш час це велика рідкість, – кажу з розчаруванням.

Невже за весь цей час Орест навіть трошки не закохався в мене? Але чому він тоді поряд зі мною? Та ще й так цілує й обіймає ніби я справді дуже багато для нього значу. 

– Марто,  будь ласка, не ображайся на мене. Єдине що я можу сказати точно, що мені дуже добре і спокійно з тобою. Ти активуєш мою світлу сторону. А мені набридло жити в пітьмі, – промовляє Орест і сильно напружується.

– Сподіваюся це можна вважати зізнанням? – питаю й криво всміхаюся.

– Марто, ти потрібна мені. Це і є моїм зізнанням.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ДЯКУЮ ВАМ ЗА ТЕ ЩО ПІДТРИМУЄТЕ МІЙ РОМАН. ІСТОРІЯ ОРЕСТА ТА МАРТИ НЕ ПРОСТА САМА ПО СОБІ. АЛЕ КОЖЕН ВАШ ЛАЙК, АБО КОМЕНТАР РОБИТЬ ЇЇ ЩЕ КРАЩОЮ.

ЩИРО ВДЯЧНА !!!!