6.2

– Блюй, давай, – кричу на Марту й нахиляю її голову над туалетом. 

   Дівчина пручається й штовхає мене. Її груди на мить опиняються на рівні моїх. І тільки зараз я помічаю, що у неї досить відверте декольте. Воно не для очей збоченців і виродків, які зазвичай тут збираються.

– Я не можу. Дай мені спокій. Це жіночий туалет. Йди звідси,– обурюється дівчина. 

– Не можеш? А заливати в себе різну гидоту? Будь ласка, – тримаю її над унітазом й намагаюся змусити вирвати.

 – У мене сьогодні свято. Маю право. І взагалі хто ти такий, щоб мені розказувати? – кривиться Марта.

– Твій рятівний круг. Якщо хочеш. 

– Я доросла дівчинка мене не потрібно рятувати. 

– Доросла дівчинка, яка назавтра прокинеться бозна-де і з ким. У кращому випадку від жахливого похмілля, – промовляю.

– І що? Мені набридло бути слухняною. Завжди ідеальною. Скільки можна? — бачу, що Марта мало не плаче.

– Я тебе розумію та сильно напитися теж не варіант. 

– Сьогодні мав бути мій день народження. Такий про який я мріяла декілька років. Вірніше він є, але мені зовсім не весело. Я вперше в житті постаралася зробити щось сама. Домовилася за ресторан, вибрала меню й навіть живу музику. А батькові все одно. Розумієш? – Марта виходить з кабінки туалету й осідає на підлогу.

– То через цю причину ти напилася? – я присідаю біля Марти.

– Так, але не тільки через це. Якщо чесно, – відповідає Марта.

– А в чому ще причина?

– Все моє недовге життя я слухала батька. Він диктував, що мені робити, чим займатися й куди ходити. А я сліпо вірила йому, бо вважала ідеальним. Батько був для мене всім.

– Він твій батько, як не крути...

– Але деякі його вчинки говорять про інше, – з гіркотою промовляє Марта.

– Марто, давай я відвезу тебе додому. Так буде правильніше, – кажу й кладу руку поверх руки Марти.

– Ні, тільки не туди. Будь ласка. Відвези мене куди завгодно тільки не додому, – благає Марта.

– Ти повинна поїхати додому. Тобі нікуди йти, – якщо доведеться її тягнути до себе це буде вкрай ризиковано.

– Ні, тоді краще залиш мене тут. Сидітиму до ранку може щось і придумаю.

– Я не можу тебе тут залишити. Це небезпечно.

– Додому я не поїду. Крапка, – наполягає Марта.

– Гаразд. Що з тобою робити? Доведеться забрати з собою, – зітхаю.

– Тобто? З собою це куди?

– Побачиш. Давай руку, – допомагаю дівчині встати й беру її за лікоть.

Марта ледве тримається на ногах і мені доводиться її весь час підтримувати, щоб не впала.

Ми разом пробираємося до виходу. Підходимо до мого авто. Я відкриваю двері й просто впихаю дівчину у салон.

Сідаю сам й заводжу мотор. Міцно стискаю пальцями кермо, аж до болю.

Вирішую поїхати до мене додому й там вже розібратися.

Не знаю чому та зараз це мені здається найкращим рішенням.

Автомобіль рушає й ми з Мартою їдемо до мене. 

☆☆☆☆☆

 ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ПІДТРИМАЙТЕ БУДЬ ЛАСКА КНИГУ ЗІРОЧКАМИ, АБО КОМЕНТАРЯМИ. ЯКЩО ВОНА ВАМ СПОДОБАЛАСЯ. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ДЛЯ АВТОРА. В КОЖЕН РОЗДІЛ Я НАМАГАЮСЯ ВКЛАСТИ ВСІ СВОЇ СИЛИ ТА ЕМОЦІЇ. 

☆☆☆☆☆