5.4

– Як це не прийдеш? Ти ж знаєш як для мене це важливо, – мало не кричу на батька. 

– Марто, в мене купа справ. Я не маю часу швендятись по ресторанах, – відповідає батько навіть не підіймаючи голови від паперів. 

– Але ж це не просто якесь там зборище купки людей. Це мій день народження, тату, – на моїх очах виступають сльози. Мені до болю образливо, що батько вкотре мене ігнорує. 

– От бери своїх подружок і йдіть розважтеся. Я все оплачу. 

– І все. А якщо я хочу провести вечір у колі рідних та близьких. Це не рахується? 

– Завтра Агата приготує вечерю й тоді посидимо всі разом. Ще питання є? – батько ніколи не цікавився моїм життям та інтересами. 

З дитинства я звикла до того, що Ренат його єдиний і улюблений син. Надія та опора. 

– Цікаво якими такими справами ти будеш зайнятий? Чи може ким? – кидаю батькові. 

– Марто, не починай. Твої капризи мені вже набридли. В мене важлива робота. Тому поважай, будь ласка працю інших людей. Якщо сама нічим не займаєшся. 

– Звісно. Вкотре ти не забув мені дорікнути про те чим я займаюся. А не через тебе я не пройшла жодної співбесіди? Бо всюди тебе бояться. Всюди ти втручаєшся зі своєю турботою, – намагаюся пояснити батьку. 

– Це заради твого ж добра. Куди ти ходила на співбесіди? В жалюгідні благодійні фонди? Які займаються здирництвом грошей? Ти ж дипломований юрист, Марто, – наголошує батько.

 – Я не хочу бути юристом. Невже ти не розумієш? 

– А ким ти хочеш бути? Ти ж сама не знаєш. Тоді виходь заміж й народжуй дітей. Це теж хороший варіант. 

– А заміж я маю вийти за того кого ти мені порадиш? Чи може хоча б це я можу вирішувати самостійно? – Марто, заспокойся. І вийди з мого кабінету. Я тобі все сказав, – волає батько. 

– Гаразд. Ти маєш рацію я візьму своїх подружок й піду розважусь. Тому не чекайте мене сьогодні швидко додому. Таточку, – глумлюся.

  Батько дивиться на мене нищівним поглядом. Я різко зачиняю двері й біжу до себе в кімнату. Що ж треба подзвонити Ніці та іншим дівчатам. Й піти нарешті розважитися. У якийсь нічний клуб. Але спочатку потрібно заїхати до Ореста у ресторан й сказати, що свято скасовується. Навіть не знаю як дивиться йому в очі, бо ж я так його підставила. Тепер доведеться платити штраф. Але я сама винна. Вкотре подумала, що маю хоч якесь значення для батька. 

Швидко забираюся, укладаю волосся і їду до ресторану. З подругами я домовилася зустрітися трохи пізніше. Вже біля клубу. На дворі темно. Вже зайшли останні проміні сонця. 

Я стою перед великим й гарним рестораном. На два поверхи. Побудований у стилі бароко він нагадує фортецю, яку Орест вибудував ніби навколо себе. Я заходжу всередину. Мене одразу ж зустрічає швейцар й бере мій тренч. 

–Чи можу я поспілкуватись з вашим адміністратором? – питаю у чоловіка.

 – Так. Проходьте у зал. Зараз вона до вас підійде. 

    Я заходжу до зали й трохи зітхаю.

 Зал прикрашений одними квітами. Білими орхідеями. Вся ця краса для мене. Орест добре постарався. Та на жаль тепер це все коту під хвіст. Бо ж свята не буде.