5.2

   Після нашого поцілунку з Орестом ми повертаємося у місто мовчки. Я сиджу наче на голках, щоб швидше втекти як тільки зупиниться авто. Орест схоже теж занурився у свої думки. Він постійно дивиться вперед зі строгим виглядом і навіть не дивиться на мене. Мені здається, що Орест подумав про мене казна-що. Все ж таки ми мало знайомі, а я мало не віддалася йому посеред поля й диких кущів. Але найбільше мене лякає те що якби ще трохи я б і справді це зробила. Поряд з Орестом я відчуваю себе зовсім інакше. 

Ніби знову оживаю у його обіймах. Але Орест напевно думає по іншому. Бо ж чому він ніби закрився у собі. Не розмовляє і не дивиться на мене. Авто під'їжджає до ресторану Ореста. Саме там ми зустрілися сьогодні зранку. Не хочу, щоб Орест знав, де я живу, тому що це може викликати безліч проблем.

 – Ну що приїхали, – весело каже Орест. 

– Так, дякую за поїздку. Мені вже час, – намагаюся відстебнути паски безпеки, щоб якнайшвидше піти.

– То ми ще зустрінемось? – цікавиться Орест. 

– Сподіваюся, що так. Ви все ще запрошений гість на мій день народження, – кажу несміливо. 

– Так, як я міг забути. Це коли? Завтра? 

– Так. На сьому. Якщо ви пам'ятаєте.

– Якщо я трохи запізнюся чи не буде це проявом неповаги? Бо якщо бути чесним в мене купа роботи, – Орест дивиться на мене з винуватим виглядом.

– Ні, я зовсім не ображуся. У мене немає права вимагати від тебе такі речі, – кажу якомога спокійно. 

– Я постараюся прийти. Як тільки налагоджу всі справи. Добре? 

– Гаразд. Я чекатиму. Бувай, – кажу і вже хочу вийти з авто, як Орест мене зупиняє. 

– Бувай, – відповідає чоловік й легенько цілує мене в щоку. Від чого моє серце робить новий стрибок. Потім трохи стискає пальці й відпускає. 

Не зовсім розумію, що відбувається. То він строгий і навіть трохи грубуватий, то проявляє ніжність і турботу. Схоже в Ореста дуже важкий характер. Навіть не знаю, що чекає мене надалі.

 Я беру сумочку й шукаю ключі від свого авто, яке я залишила біля ресторану Ореста. Відкриваю двері й раптом помічаю, що забула свій мобільний у салоні машини Ореста. Я швидко повертаюся до його машини й бачу, що Орест так і залишився сидіти там. У нього пригнічений вигляд, а голова опущена вниз. Руки на кермі. Таке враження, що він бореться сам з собою. Я обережно стукаю у вікно. Орест підіймає голову й обличчя у нього сумне. Але він швидко приводить себе до ладу й знову всміхається хижою посмішкою. 

Він опускає скло й дивиться на мене. 

– Що скучила за мною? Нічого не поробиш я такий, – Орест знову фліртує. 

– Якщо чесно, то я забула свій мобільний у твоєму авто, – відповідаю.

– Справді? Ну залазь. Подивишся де загубила, – пропонує Орест й відкриває двері. 

Я невпевнено сідаю на переднє сидіння й намагаюся знайти мобільний. Орест спостерігає за моїми рухами декілька хвилин й посміхається. 

– Щось не так? Краще б допоміг знайти, аніж сміявся, – обурююся.

– Ось, тримай, – Орест витягає з кишені піджака мій смартфон. 

– Він був в тебе? Чому ти одразу його не віддав? Я стільки часу витратила. Наче якась дурепа... 

– Дуже смішна дурепа. Але якщо чесно ти просто чудо. Ніколи не зустрічав такої дівчини, – щиро посміхаючись говорить Орест.