4.4

   Поїздка до кінного клубу виявляється успішною. Марта задоволена й посміхається. Вона чудово тримається у сідлі. Спина пряма, голова піднята високо, а довге густе волосся водоспадом розпалося по плечах. Якби вона не була з сім'ї людей яких я ненавиджу можливо дівчина навіть би мені прийшлася по душі. 

Дивлюся на Марту й затягаюся цигаркою. Коли докурюю, натягаю крислатий капелюх і приєднуюся до Марти. Коли сідаю на коня одразу відчуваю як давно не катався. Але попри це мені вдається добре триматися у сідлі. Швидко наздоганяю Марту й тепер ми скачемо галопом разом. 

– Ну як вам? Подобається наша невелика прогулянка? – цікавлюся у Марти, коли коні сповільнюють крок. 

– Так. Все просто чудово. Дякую вам за таку можливість, – відповідає Марта. 

– Будь ласка. То може вже перейдемо на "ти"? – пропоную дівчині. 

– Добре. 

– Розповіж трохи про себе Марто. 

– Нема що розповідати. Я виросла у золотій клітці. Батько завжди знав все за мене. Де вчитися? Куди ходити? Чим займатися? Загалом я, на перший погляд, типічна представниця золотої молоді. Тільки от на відміну від своїх ровесників, які насолоджувалися своїм багатим життям я сиділа вдома й займалася саморозвитком, – видихає Марта й мені здається, що їй навіть стає легше. 

– Так. Важко тобі напевно прийшлося. От я завжди був сам по собі. Тому й не відчував особливої відповідальності перед кимось. Тільки перед собою. 

– Якщо чесно інколи мені дуже сильно набридає намагатися бути ідеальною у всьому. Це жахливо втомлює, – Марта дивиться на мене по її очах доволі помітно, що вона каже правду. 

– То й не роби цього. Ідеальних людей не існує. А навіть якщо і є, то дуже мала кількість. По суті ти нікому нічого невинна, – я намагаюся підбадьорити дівчину. Хоча сам не знаю чому. 

– Мабуть, ти маєш рацію та я не можу інакше. Все життя з одного боку намагаюся відповідати чужим сподіванням, а з іншого вирватися з цього замкненого кола, – з гіркотою у голосі каже Марта.

 – Знаєш, що ходімо на річку. Тут за декілька метрів. Мене завжди заспокоює вода. 

– Справді? 

– Так. Ми ж на відсотків вісімдесят складаємося з води. Тому вона є частиною нас самих. З водою у людини особливий зв'язок, – промовляю з натхненням. 

– Цікаво. Ніколи не дивилася на воду з такої сторони, – підмічає Марта. 

Ми натягуємо поводдя на своїх скакунах й вирушаємо до річки. Тут тихо та спокійно. Нема звуків шумного міста. Та вихлопних газів з машин. Я злізаю з коня й допомагаю Марті. Вона граційно спускається на землю й одразу йде до води.

– Тут дуже гарно. Відчувається ніби інший світ, – промовляє Марта. 

– Так. Це правда. Можна відчути довгоочікуваний спокій. Я частенько приходжу сюди коли мені важко. 

– І коли ти був тут останній раз? 

– Давно. Багато роботи навалилося останнім часом. Тому й не було можливості сюди приїхати. 

– Зараз ти її маєш. То ж насолоджуйся, – відповідає Марта й продовжує дивитися на річку. 

– Саме так. Прозора вода, дика природа навкруги ще й красива жінка поруч. Просто насолода для очей моїх, – фліртую.

  Марта починає мене розглядати й раптом легко торкається пальцями моєї щоки. Мене ніби током пробиває від її дотику. І це дуже недоречно.

– В тебе травинка зачепилася, – каже дівчина й забирає руку.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ЩИРО ДЯКУЮ ЗА УВАГУ ДО МОЄЇ КНИГИ. БУДЬ ЛАСКА ДІЛІТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ В КОМЕНТАРЯХ. ЦЕ СИЛЬНО МОТИВУЄ АВТОРА.

ДО ЗУСТРІЧІ У НАСТУПНИХ РОЗДІЛАХ!!!