4.2

– Ось, тримайте, такі підійдуть? – питає в мене Дарина тримаючи в руках коробочку з сережками. Маленькі квадратні з білого золота з сапфіром. 

– Дуже вишукано. Мені подобається, – відповідаю Дарині оглядаючи прикраси.

– Оресте Яновичу, може цукерки купити? Дівчата зазвичай їх дуже полюбляють. 

– Мабуть, ні. Це не той випадок. Але наступного разу може й знадобитися. – Добре. Можна йти? 

– Так. До речі зателефонуй моєму брату і скажи, що вечеря у колі сім'ї скасовується. Я не приїду, – промовляю і відчуваю полегшення.

 Мені не хочеться бачити ні батька, ні його дружини. А особливо молодшого зведеного брата з сестрою. Тільки Арсен старший син є моїм другом. Можливо тому, що він ще не втратив людяності. Дарина киває і виходить. Я ж знову занурююся у спогади. Поки я не вийшов з в'язниці та не відкрив власний бізнес мій батько знати мене не хотів. Називав байстрюком та повною невдахою. Тільки Арсен приїздив до мене на побачення у в'язниці неодноразово. Й звісно допомагав чим міг. Хоча він казав, що це батько так розпорядився та знаючи цього чоловіка я розумів, що це брехня. Арсен просто завжди хотів, щоб ми з батьком помирились. Тільки коли я став на ноги батько про мене згадав. Почав запрошувати на вечері, ділові зустрічі. Останнім часом батько перестав відвідувати різні заходи й більше сидіти вдома. Через погане здоров'я. Але навіть зараз я йому не вірю. Він нічого не робить просто так. Коли я вступав до університету батько одразу сказав, що і мене нічого не вийде. Бо я лузер. Виріс в злиднях. Майже на вулиці. Тому мені бракує не тільки розуму, а й виховання. Мені було жахливо неприємно та я змирився. Але коли батько назвав мою матір повією я не витримав і вдарив його. Це була наш перший і дуже серйозний конфлікт. Напевно тоді батько вперше відчув до мене ненависть. Бо розумів, що я сильніше. Але водночас з того часу він більше не дозволяв собі поганих слів на адресу моєї матері. Раптом чую дзвінок мобільного. 

Беру до рук смартфон й бачу, що на екрані висвічується ім'я Рустама. 

– Алло, привіт, друже. Чим можу бути корисний? – питаю Рустама. 

– Привіт. Не хочеш заглянути до мене в клуб? Вип'ємо й заодно побоксуєш. Згадаєш молодість, як то кажуть, – пропонує Рустам. 

– Навіть не знаю. Якщо чесно я б хотів відпочити. Приїхати додому й посидіти за келихом бренді.

– Так, розумію. Та в мене є розмова до тебе. Серйозна. 

– Ясно. Якісь проблеми? 

– Так. 

– Гаразд. Через годину буду, – кажу й кладу слухавку. Через годину я приїжджаю до клубу Рустама. 

– Ну що? Що за важлива розмова? – питаю у друга майже з порога. 

– Тут така справа. Ти знаєш, що це приміщення мені не належить. Я його орендую вже багато років, – починає Рустам. 

– Так. А що твій орендодавець підвищив плату?

– Ні. Тут все набагато серйозніше. Він хоче продати це приміщення. 

– Як це? А головне навіщо? Ти ж справно платиш за оренду, – обурююся. 

– Річ у, тому що саме приміщення належить орендодавцю, а от земля є комунальною власністю. Тому Павло так його звати вирішив продати приміщення іншій людині. А той у свою чергу розв'яже питання і з землею і з приміщенням. У нього є зв'язки, – насторожено говорить Рустам. 

– І хто ця людина? Ти знаєш? 

– Так. Це Леонід Якимов.