3.3

Обід проходить майже у повній тиші. Ми з Орестом насолоджуємося смачною їжею й кожен думає про своє. 

– Ну як вам кухня нашого ресторану? Подобається? – першим порушує тишу Орест. 

– Так, дуже. І подача дуже гарна. Мені подобається, – кажу у відповідь. 

– Я радий. Приємно коли твою роботу цінять, – відповідає Орест. 

– Випиймо трохи вина. Хорошого. Врожай 1975 року. 

– Але тільки трохи. Не хочу бути п'яною з самого ранку. 

– Марто, скажіть чесно. Ви, коли-небудь напивалася? Хоча б раз у житті? – раптом цікавиться Орест. 

– Чому ви питаєте? 

– Мені здається, ви занадто правильна. Не фліртуєте, не приймаєте подарунків. Навіть не дозволяєте собі інколи пригубити трохи алкоголю. Вибачте та це вже трохи перебір, – серйозно говорить Орест.

– Ви просто не знаєте моєї ситуації, тому вам легко говорити, – кажу з образою у голосі. 

– Якої ситуації? Вам важко? Може вас ображають? – Ні, просто мій батько... Не важливо. Давайте краще змінимо тему, – сильно хитаю головою. 

– Як забажаєте. Гарна сьогодні погода. Чи не так? – питає Орест.

– Так, чудова, – відповідаю й одразу ж розслабляюся. Схоже Орест мене зрозумів і вирішив поступитися. Після смачного, а головне легкого обіду ми з Орестом виходимо на вулицю. На мене вже чекає таксі. 

– Дякую за екскурсію. Мені все сподобалося. До побачення, – звертаюся до Ореста й хочу сідати в таксі. 

– То коли відбудеться наша наступна зустріч? – ставить питання чоловік. 

– Не знаю. Якщо нам з вами судилося, то ми обов'язково зустрінемось, а якщо ні.... 

– Буду тримати кулаки, – жартує Орест. 

Бере мою долоню і трохи стискає. Потім допомагає сісти у таксі. Він закриває двері машини, і вона відправляється у потрібному напрямку. 

Вирішую поїхати спочатку до торгового центру й дещо прикупити, а потім до будинку для людей похилого віку. Кожного місяця я туди приїжджаю і приношу різні продукти та одяг. Це все я зазвичай передаю через свою колишню однокласницю Надю. Яка там працює. 

– Марто, ти знову з повними пакетами. Заходь. Рада тебе бачити, – каже Надя й ми легенько обіймаємось. 

– Надь, ти знаєш, що я не можу інакше. Я завжди хотіла бути волонтером і допомагати іншим. Але знаючи мого батька. Він проти цього. Ну ти розумієш. 

– Звісно. Але ти великий молодець. Вже декілька років поспіль підтримуєш наш пансіонат. Якби не ти та інші спонсори. Навіть не знаю як ми б далі трималися. 

– Пусте. Я роблю це від чистого серця.

 – Марто, ти сьогодні якась не така. Що відбувається? – радісно питає у мене Надія. 

– А що таке? Я погано виглядаю? Щось не так? – цікавлюся схвильовано. 

– Навпаки. Ти ніби світишся із середини. 

– Справді? Я навіть не помітила. Навіть не знаю у чому річ, – кажу з посмішкою.

 – Марто, колися. Що таке? – не вгамовується Надя. 

– Ти віриш у кохання з першого погляду? – питаю.

– Можливо... 

– Я теж не вірила. А зараз здається зі мною це сталося. 

– Марто невже ти закохалася? Я так рада, 

– Надя плескає у долоні. 

– Думаю так. Але невже так буває. Так швидко? 

– Якщо це доля, то буває. Повір. Навіть карти про це говорять. 

– Ой, Надько, знову ти зі своїми картами. 

– До речі ходімо я тобі погадаю. Поки є час.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ НЕ ЗАБУВАЙТЕ ДІЛИТИСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ У КОМЕНТАРЯХ. ЦЕ ДУЖЕ ВАЖЛИВО ДЛЯ АВТОРА.

ЯК ДУМАЄТЕ ЩО НАГАДАЄ НАДЯ, МАРТІ НА КАРТАХ?...