1.4.

– Ти як хлопче? Живий? — звертається  до мене лікар. Це чоловік років шістдесяти. Але з золотими руками.

Зашиває він просто чудово. Буквально вчора люди Царя уночі мене штрикнули ножем у правий бік. Цілилилися в серце, але трохи промахнулись. Ніж влучив під ребро. Було багато крові і я ледь дійшов до лікаря. 

Мене відвезли до лікарні, яка знаходилася неподалік місця, де я відбуваю покарання. Але там умови не кращі аніж у моїй камері. Старі ліжка. Постільна білизна з купою дірок. Та стеля, яка скоро впаде комусь на голову.

– Вже краще. Що зі мною? – перепитую, і намагаюся встати. Але лікар мене зупиняє.

– Лежи. Відпочивай. Ти втратив багато крові. Ще й лихоманку мав на додачу. Декілька днів побудеш у лікарні. 

– Виходить мені ще пощастило. Я думав, що це вже кінець...

– Так, схоже ти народився у сорочці. Не твій один життєво важливий орган не постраждав. Це просто диво, – каже лікар з захопленням.

– Та це не означає, що ситуація не повториться знову, – припускаю.

– Ну це від тебе залежить.

– Тобто від мене? – не розумію.

– Будь смиренним у душі. Тоді й з людьми тобі стане трохи легше, – каже лікар.

– У моїй душі вже ніколи не буде спокою. Бо вона повна ненависті та злості. Колись я вірив у справедливість і думав, що вона існує. Зараз же зрозумів, що кожен сам має вершити її. Кожен з нас і суддя і палач.

– Ти ще занадто молодий та амбіційний хлопче. У тому й перевага зрілого віку, що ти розумієш воно того не варте. Це не зробить тебе щасливим. А от скалічити може. Подумай над цим, – промовляє лікар і плескає мене по руці.

Я закриваю очі й відчуваю легке поколювання. Схоже дія знеболювального вже проходить. 

– До речі. Як тебе звати відчайдушний? – продовжує говорити лікар.

– Орест Ланевич.

– Треба ж який збіг. Мого сина теж так звали.

– Звали? – делікатно перепитую, бо розумію, що тут щось не те.

– Так. Він помер декілька років тому, – з сумом відповідає лікар.

– Співчуваю. Це велика втрата.

– Так. Та не будемо про це. Відпочинь, поки є така можливість. А я піду.

Киваю у відповідь. Лікар виходить з палати.

Залишаюся наодинці. Мої думки перескакують одна на іншу. Думаю про тітку. Як вона сама зі всім впорається. Коли ми жили разом я хоча б працював і допомагав їй фінансово. А зараз що?

Навіть Ярина від мене пішла. Так хоча б вона могла підтримати тітку Тамару.

Але з іншого боку Ярина ніколи не подобалася моїй тітці. Тому вони все одно не знайшли б спільну мову.

   Як буде так буде. Але я колись вийду звідси. Й клянуся, всіх їх знищу. За цими думками не помічаю, як засинаю.

****

– Ланевич на вихід. До тебе прийшли.

Встаю з ліжка і йду у кімнату побачень. Хто хоче мене бачити? Тітка? Або хтось зі знайомих? Минув тиждень з того дня як мене порізали. Мені вже набагато легше, але все одно при ходьбі відчуваю біль.

Заходжу до кімнати й завмираю. Знайома фізіономія.

– Ти? Що ти тут забув? – питаю ледь стримуючи злість.

– Я прийшов тобі дещо сказати, – топчеться з ноги на ногу Ренат.

– Вимітайся. Не хочу тебе бачити. Бо боюсь, що не втримався і розчавлю тебе наче муху.

– Ти це не зривайся так. Я прийшов сказати, що моя сім'я вирішила фінансово допомогти твоїй тітці. Все ж ти тут і через мене якоюсь мірою.

– Що? Гроші? Та засунь їх собі в дупу. Виродок. Мені від вас нічого не треба.

– Не нахабній. Ти дякувати повинен за те що ми готові допомогти. А то ти й твоя родичка скоро здохнете від голоду, – огризається Ренат.

– Йди до біса. І щоб більше я тебе не бачив, – шиплю і беру Рената за шкварки. Потім сильно штовхаю. 

– Руки розпускаєш? – шкіриться Ренат.

– Побачення закінчено, – кажу і виходжу з кімнати закриваючи за собою двері. Двері у минуле життя.

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ ОСЬ МИ Й ЗАКРИЛИ РАЗОМ З ОРЕСТОМ ДВЕРІ У ЙОГО МИНУЛЕ. ТЕПЕР ВІН ПОЧИНАЄ НОВЕ ЖИТТЯ. ТОМУ ЗУСТРІНЕМОСЯ У НАСТУПНОМУ РОЗДІЛІ.

НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ВПОДОБАЙКИ ТА ДІЛІТЬСЯ СВОЇМИ ДУМКАМИ У КОМЕНТАРЯХ. БУДУ ДУЖЕ ВДЯЧНА. ВСІМ МИРНОГО НЕБА!