1.3

Суддя виносить вердикт. Вісім років позбавлення волі у виправній колонії. 
Я сподівався, що мою справу кваліфікують як вбивство з необережності. Так казав мені адвокат. Але схоже Якимов добре підмазав судді, щоб той виніс таке рішення. 
Коли оголошують вердикт я дивлюся на тітку. Вона бліда наче стіна. Видно, що ще трохи й вона втратить свідомість.
Потім перевожу погляд на Ярину. Вона витирає очі хусткою. Наче сумна, а наче і не дуже. 
Збоку стоїть Ренат. Його обличчя абсолютно спокійне. Навіть не прочитаєш, що ховається у тих підступних очах.
Секунда й ми зустрічаємося поглядами. Я бачу страх. Страх справжнього боягуза.
Але він одразу відводить погляд. Ледь помітно він торкається руки Ярини й стискає її. Дівчина не опирається. Отже, їй це подобається. Він їй подобається. Більше не я.
Всередині мене починається справжня буря. Я злюся на всіх. Не тільки на цю парочку, але й на батька, який мене ненавидить. На адвоката який брехав мені. На це довбане правосуддя. Коли гроші вирішують все. 
До болю у пальцях впиваюся у решітку, яка відділяє мене від усіх присутніх. Так мене посадили у клітку наче пса.
Сказали, що це задля безпеки учасників процесу. Тому що я буйний. Всі чудово знають, який у мене гарячий норов.
Засідання закінчується й всі починають розходитися.
До мене підходить тітка й бере мене за руку:
– Орест, якщо ти знаєш хто це з тобою зробив не залиш їм ні єдиного шансу на спокійне життя. Ти маєш помститися. 
– Як? Гниючи у в'язниці?
– Тепер помста єдине, що повинно тебе тримати на цій землі. Завдяки їй ти зможеш перетерпіти все. І коли нарешті цей день настане вони пожаліють, що насмілилися тобі нашкодити, – тітка міцніше стискає мої пальці.
– Так. Настане день Коли я повернуся. І тоді вони всі відповідатимуть за свої гріхи. Не тільки перед Господом. В першу чергу переді мною, – кажу злісно. Й мої очі наливаються кров'ю.
Тітка ще хоче щось сказати, але мене виводять із зали. І ми тільки перекидаємося поглядами.

****
Минає два тижні. Мене перевели до виправної колонії. Я починаю нове зовсім інше життя.
Тут все по іншому. Більша камера. Більше сусідів. Кожен з них зі своїми тарганами у голові. Спочатку вони пресували мене. Намагалися чинити тиск. Але коли зрозуміли, що я теж не подарунок, то відчепилися.
Один навіть став моїм другом.
– Гей, новачок, ти йдеш обідати? – питає мене Геннадій. Один з моїх співкамерників.
– Зараз. Тільки ліжко поправлю, – відповідаю.
– Такими темпами ти залишишся голодним, – сміється Геннадій.
– Чому це?
– Бо Цар прийде зі своєю бандою. Й вони швидко все зметуть.
– І що? Я від цього як постраждаю?
– Залишишся без обіду. Так що потрібно встигнути.
– Йдіть. Я наздожену.
– Як хочеш. Тільки дивись, потім не ний, – каже Геннадій й разом з хлопцями йде до столової.
А я залишаюся наодинці. Якщо чесно я не боюся ні Царя, ні його людей. Ми вже один раз стикалися. Коли люди цього славнозвісного Царя намагалися обчистити одного з ув'язнених. Забрали у нього все. Навіть фотокартку доньки. Найдорожче, що було у чоловіка. Це найбільше його ранило. Він благав повернути фото, але чоловіки тільки сміялися з нього.
Я вступився за чоловіка. Почалася бійка й досить серйозна. Можливо все б закінчилося не дуже добре та прийшли наглядачі колонії й нас розняли.
Але один з чоловіків крикнув: "Цар тобі цього не забуде". 
От подивимося забуде чи ні?

Шановні читачі не забувайте про вподобання та коментарі. Дуже буду вдячна. А також підписатися на автора.

Всі візуали головних героїв на моїй інстаграм сторінці.
Посилання залишу у профілі.