Пролог Ч. 4

Вдома на мене чекає слідчий з прокуратури та розгублена тітка. Вона налякана, але вигляду не подає. Тримається наче нічого не сталося. 

– Орест, ти можеш пояснити, що тут відбувається? Що ці люди тут роблять? – холодно питає.

 – Це у них потрібно запитати, – промовляю не менш холодно. Моя тітка завжди була сильною жінкою. Вчилася сама виживати. Особливо коли ми з нею залишилися тільки удвох.

– Доброго дня, слідчий Тарковський. Міська прокуратура, – представляється чоловік. – Орест Ланевич. Я вас слухаю. 

– Нам потрібно поговорити. Про той випадок біля нічого клубу.

 – Я вже все розповів слідчому у поліції. 

– Це добре. Та з'явилися нові обставини справи. Саме тому я повинен вас затримати. Ось ордер, – слідчий простягає документ для підтвердження своїх слів.

 – Що сталося? Чому ви мене затримуєте? – питаю у слідчого. 

– Справа набула резонансу. Її передали у прокуратуру. Тому саме ми будемо займатися нею.

– Але я ні в чому не винен. Я не штовхав того хлопця. – Ланевич ви самі підете, або мені вас силою затримати? 

– Сам. Тільки візьму деякі речі з вашого дозволу, – кажу невдоволено.

 – Не можна. Ваша тітка потім принесе вам передачу, – підкреслює Тарковський. 

– Справді. Як я міг забути?

 – Ходімо, – кидає слідчий і виходить з квартири. – Орест..., – каже тітка, але потім замовкає.

 Киваю. Вона все розуміє. Я ж у супроводі двох дужих холопів йду за ним.

 Мене привозять до СІЗО й проводять до камери. Маленької, затхлої, що нагадує комірчину. Це двомісна камера. Моїм сусідом виявляється худий чоловік середніх років з сивим волоссям. Він сидить на своєму ліжку й всміхається гнилими зубами. 

– Ну привіт, сусід. За що сидиш? – питає чоловік.

– За вбивство.

 – І кого ти замочив? 

– Одного занадто допитливого дідка. 

– Е, слідкуй за базаром. А то тебе можуть неправильно зрозуміти, – каже чолов'яга й запалює цигарку. Я морщуся від запаху диму, але мовчу. 

Йду й сідаю на ліжко. Воно скрипить та прогинається. 

– Володимир. А тебе як кличуть? – чоловік простягає мені кістляву руку.

– Орест, – відповідаю, але руки не подаю. 

– Ти нахаба. Не боїшся? – питає Володимир.

– Ні. Життя навчило. – Худо тобі буде, якщо не стримуватимешся. Гордість погана штука хоча й благородна. 

– Дякую за поради. Та я сподіваюся надовго тут не затриматися. Мій сусід по камері починає сильно реготати й триматися за живіт. 

– Наївний. Звідси ніхто не виходить. Якщо сів, то надовго. 

– Чому це? – дивуюся. 

– Хочеш вгадаю. Зараз ти скажеш, що не робив цього злочину і тебе звинувачують несправедливо, – каже Володимир і починає гучно кашляти. 

– Взагалі то так. Чому я маю відповідати за те чого не робив? 

– Ти справді цього не робив? – серйозно питає. 

– Ні. 

– Тоді навіть не мрій. Ти пропав, – каже Володимир й починає знову кашляти, але вже набагато сильніше. Я відвертаюся й дивлюся на двері. 

Чи можливо щоб це все було зі мною? Я ж цього не робив. Що тепер буде з моїми близькими? Тіткою Тамарою та Яриною? Може подзвонити Ренату й попросити про допомогу? Врешті решт це він у всьому винен. Хоча зараз не знаю чи можна йому взагалі довіряти? Але його батько прокурор. Може він допоможе? Голова пухне від купи думок. 

– Води, дай води, – корчиться Володимир і вказує на невеликий вмивальник на якому стоїть склянка. 

Я беру склянку й набираю води. Потім даю Володимиру. Він задихається. Бачу, що йому погано, тому вирішую зробити йому штучне дихання. Через декілька хвилин йому стає легше. 

– Ти, ти врятував мені життя. Тепер я твій боржник і друг, – ледве вимовляє Володимир. Потім все ж таки тисне мені руку.

Любі друзі підтримайте новинку зірочками та коментарями. Буду дуже вдячна, бо саме ви створюєте неймовірні історії кохання. Ваша підтримка дуже мотивує автора. 

Та звісно не забуваємо про підписку на автора задля того щоб не втратити оновлення книг. Та новинки від автора.