16. Помста Дуоло

16. Помста Дуоло 

- Не варто мені нагадувати, хто ти і хто я. Я чудово все пам'ятаю! - почула я роздратований голос нового боса. Отямилася, але не розплющувала очей, щоб дослухати сварку до кінця.

А те, що це була сварка, я одразу ж зрозуміла. Почула неприємний голос графині Данелізи, з якою ми сьогодні вже перекинулися кількома, гм, словами і яка погрожувала мені. 

-   Я не нагадую, Рабі, я просто не можу зрозуміти, чому ти притягнув до свого дому цю... цю… невідомо кого?! Відтарабанив би її до лікарні, там є кому піклуватися про хворих. Твій Серджіо надто старий, щоб доглядати за нею! Чи не хочеш ти сказати, що сам будеш лікувати цю… цю… безхатьку?!

- Чому безхатьку? В неї є своя квартира, - спокійно відповів віконт. 

- От, і треба було її відвезти туди! Найняв би екіпаж - і кучер заніс би її в її барлогу! - верескнула графиня.

- Не смій мені вказувати, Данелізо! Поки що я у своєму домі хазяїн, то я сам і вирішуватиму, кого сюди приводити чи привозити! - різко відповів Дуоло. - Я ж просив тебе не приходити до мене! Їдь додому!

Раптово піднявся з ліжка, бо досі сидів біля мене, швиргонув щось на столик поруч.

Я якраз злегка розплющила одне око, але так, щоб не було помітно, що я підглядаю. Побачила графиню Данелізу, яка стояла біля дверей, повністю одягнена, наче збиралася іти геть.

- Та я вже зрозуміла, Рабі, що ти виставляєш за двері мене, а натомість залишаєш у своєму домі та й у своєму ліжку цю потіпаху! Інспекторку Терезу, чи як її там звуть?! Але я все це спишу на те, що ти просто зараз у деякому хаосі і невизначеності… Наші заручини і наш шлюб, пам'ятай, незмінні! Їх не можна відмінити чи відмовитися! Ти ж розумієш, що на кону лежить дуже й дуже багато! - голос жінки був просякнутий роздратуванням.

- Данелізо, не нагадуй мені ще раз те про що, мені товкмачили все моє життя! Я все дуже добре знаю і пам'ятаю! Шлюб відбудеться! - Дуоло підійшов до жінки і взяв її за руку. - Ти ж розумієш, Дені, що я не кохаю тебе! Невже тобі байдуже?

- Ах, які дурниці! - розсміялась жінка ненатуральним сміхом. - Кохаю, не кохаю! Правду кажуть у народі: притерпиться - то й пригорнеться! Наша перша шлюбна ніч, Рабі, буде феєричною! І ти зрозумієш, що кохаєш мене! - вона блимнула поглядом на ліжко, де я лежала, і я поспішила заплющити око, щоб графиня не помітила, що підглядаю.

- Ця дівка… Сподіваюся, ти не будеш зраджувати мені у заручиновий період… Хоча, про що я кажу! Про твої походенькі та жінок, які ти міняєш, як рукавички, вже ходять анекдоти та легенди при дворі! - Данеліза зітхнула. - Але, одружившись, ти поклянешся не зраджувати мені на крові! Ми поклянемося обоє! Ти ж пам'ятаєш про це! І я заспокоюю себе думкою, що ти просто хочеш награтися перед весіллям!

Жінка знову картинно засміялася і погладила Дуоло по щоці. Я знову почала підглядати. Не знаю, чому, але графиня мене бісила.

- Прощавай, Рабі, і пам'ятай, коли закипає кров дракона - треба бути дуже-дуже обережними! - вона поцілувала Дуоло в щоку і пішла геть, знову, як і у відділку, її підбори карбували крок по коридору.

Дуоло доторкнувся до щоки, де залишила свій поцілунок Данеліза, і мазнув долонею, неначе хотів стерти той поцілунок. Потім важко зітхнув, втомлено потер руками обличчя і попрямував до ліжка, де я лежала.

Я знову заплющилася, прикидаючись, що ще не отямилась.

- Ви вже отямились інспекторко Торрензо, як я бачу! - він сів поруч біля мене на ліжку. - Не прикидайтеся! Я точно знаю, що ви вже при пам'яті! 

Довелося розплющити очі й зустрітися поглядом з синіми очима віконта. Чорт, чому в нього такі гарні очі? Мало не втонула! Я змусила себе відвести погляд. 

- Як багато ви чули? - спитав бос. 

- Що чула? - прикинулась я не розуміючою.

- Не брешіть, адже ви чули нашу розмову з графинею Данелізою?

- Ну, тільки те, що вона хотіла вигнати мене геть із вашого ліжка і з вашого дому!

Я спробувала сісти і відчула, що почуваю себе дуже погано. Напевно, захворіла ґрунтовно і надовго. Чорт, я так не люблю цього! Обперлася спиною об подушку і роззирнулася навколо. Кімната була велика, простора, освітлена великою круглою люстрою з численними кришталевими підвісками, обставлена багатими добротними меблями. На вікнах висіли оксамитові портьєри, розмальовані золотистими орнаментами, на підлозі лежав рамбазійський килим, стіни були розмальовані блакитними квітами, а на картинах, які висіли так щільно, що й тих стін майже видно не було, зображалися переважно великовельможні пани та пані, очевидно, портрети членів родини віконта.

- Але те, що ви з'являєтесь при дворі, для мене відкриття, - промовила я повільно. - Дуоло? Не чула про таку вельможну родину.

- Це моє прізвище по матері. А мій батько - герцог Кастендо, - пояснив чоловік.

- О, герцог Кастендо, - сказала я, а сама похолола від неприємних емоцій, оскільки знала цю людину з не найкращого боку. Колись стикалася особисто, і це було неприємним сюрпризом, дізнатися, що Дуоло його син. Але я не подала виду, продовжила далі рівним спокійним голосом. - Це дуже відома родина. Радник Кастендо - права рука Його Величності. Хто ж не знає його відомі “Три укази про розселення”! І досі люди їх згадують!