15. Це потрібно для справи!

15. Це потрібно для справи!

Ми, не озираючись, швидко промчали коридором і вибігли за двері чорного входу, які Дуоло попередньо залишив відчиненими. Якщо кілька хвилин тому сніг на вулиці летів в обличчя дрібним колючим просом, то зараз він вже великими пластівцями валив, наче з решета, засипаючи все довкола.

Бос зупинився на ґанку, акуратно причинив стулку дверей, а потім проговорив тихою скоромовкою, поспішаючи до хвіртки:

- Нам треба вирахувати, хто це! Голос здався мені знайомим!

Над маєтком графині Грум так само висів захисний щит, але ми швидко його оминули.

Якраз вистрибнули за ковану хвіртку і пройшли метрів зо два, коли це сталося. Дуоло раптом рвучко схопив мене за плечі, зненацька штовхнув до паркану й шепнув просто в обличчя:

- Немає часу на пояснення! Просто потерпіть, інспекторко Торрензо. Це потрібно для справи! І не опирайтеся, прошу вас!

Він схопив мене в обійми і уп'явся в губи. Почав цілувати, притримуючи однією рукою мене за потилицю, а іншою тісно притискаючи за талію до своїх грудей. Я й пискнути не встигла. Опинилася в міцних обіймах, які виявилися, враховуючи морозне повітря навколо, дуже й дуже теплими. Я б сказала, навіть гарячими. Спекотними. Полум'яними. Бо відчула, як мене охоплює вогонь. Просто жаринами запалахкотіли щоки, а губи взагалі під тиском м'яких і палких вуст віконта почали плавитися від несподіваних відчуттів.

Я почала смикатися, але чоловік збільшив натиск, притиснувши мене до паркану й закриваючи тілом від вулиці, по якій якраз хтось проходив.

Я спробувала сконцентруватися, щоб запам'ятати цю людину, бо це (я вже втямила!) був саме той чоловік, Маркес, із котрим розмовляла графиня Грум.

І аж тепер я допетрала, чому бос накинувся на мене з поцілунком! Хотів приховати, що ми стежимо за будинком, удавав, що ми закохана парочка, яка забрела на задвірки будинку, щоб вдосталь націлуватися! От, нахаба! Міг би й зрозуміліше пояснити, що цілує мене не просто так, через свою забаганку, а для того, щоб ми замаскуватися від очей незнайомця! Так, саме незнайомця, бо цього чоловіка я не впізнала, але, незважаючи на гарячі губи Рабіндраната на своїх вустах та гаряче нуртування крові по жилах, я все-таки добре зафіксувала зовнішність цього Маркеса, чи як його там, у своїй пам'яті. Можливо, Дуоло його знає, а отже, треба буде…

Ох, я не змогла додумати свою думку, бо в голові почало ще швидше все крутитися шаленими вихорами з конфеті емоцій та приємних відчуттів.

Незнайомець давно пройшов повз нас і зник за рогом вулиці, а Дуоло все цілував і цілував мене. І якщо спочатку робив це просто агресивно і вимогливо, неначе демонструючи тому перехожому, що так, ми тут, майже у підворітні, зупинилися нашвидку зірвати поцілунки одне в одного, то потім нахабний бос почав... насолоджуватися процесом.

От, паскудник! Так я мляво думала, а тіло на противагу незадоволеним думкам реагувало солодкими хвилями і прагнуло продовження.

Язик віконта поліз туди, куди не можна, і я остаточно розслабилася, завмерла, чекаючи слушної миті. Адже повинно коли небудь закінчитися у нас повітря і він відірветься від мене? Дихати носом в таких випадках я завжди забувала. 

Все-таки він відірвався від мене, відхилився, напевно, відчувши, що я починаю начебто задихатися, і, заглянувши в очі, проговорив хрипким голосом:

- Вибачте, інспекторко Торрензо, це справді потрібно було для справи, я просто хотів…

Я з силою вдарила його коліном між ногами, а коли від несподіванки Дуоло нахилився вперед, зробила підсічку, і бос упав мені під ноги, схропуючи і тримаючись за, гм, забите місце.

- Я ж просила! Ніколи мене не торкайтеся! Це всім заборонено! Я…

І тут, чорт забирай, я відчула, що дія цілительної сфери закінчилася! Магічні рештки в артефакті, очевидно, в цю мить було остаточно вичерпано, і на мене обрушився шквал неприємних (це було дуже м'яко сказано!) відчуттів хворої людини. В носі закрутило, в горлі задерло, все тіло охопило несамовите тремтіння. І різко підвищилась температура. М'які пластівці снігу, які падали на моє обличчя, здавалося, не долітаючи, вже випаровувалися - таким гарячим стало моє тіло.

У голові невпинною круговертю закрутилися каруселі думок, емоцій, уривки слів, натяків, підозр, ідей…

Я чхнула і зомліла, впавши поруч із ненависним босом, який ще й досі корчився на снігу. Останні кволі думки, які поступово залишали мою свідомість, були хаотичні й повільні...

Шкода, що я так і не вдарила цього нахабу ще раз ногою… Адже збиралася… Його… Вдарити… Ненавиджу... Чи ні?.. Мерзотник такий... Так... Чорт, а він гарно цілується…