13. Підслухана розмова

13. Підслухана розмова 

Територія біля маєтку була так само освітлена, як і тоді, коли ми залишали її з Дуоло після нашого першого візиту. Але ворота на територію були зачинені. З вулиці було видно, що біля вхідних дверей будинку яскраво світився вуличний ліхтар, дрібний сніг сипався і мерехтів у його сяйві, а от у вікнах маєтку не спостерігалося жодного вогнику. Складалося враження, що всі або вже поснули, або не вдома. Дивно. Коли ми залишали цей будинок, майже у всіх вікнах горіло світло. 

- Цікаво, цікаво, - пробурмотів бос, котрий всю дорогу сюди мовчав у кареті. Винайняв її біля Відділку і привіз нас сюди. - Ще надто рано лягати спати, - наче прочитав він мої думки. Потім повернувся до мене і блиснув очима з-під свого стильного капелюха, який мене страшенно дратував, бо робив цього красунчика ще вродливішим. - Зараз підемо на задвірки маєтку. Чорний вхід, як я розумію, з іншого боку будинку. Туди повинна вести окрема дорога. Обійдемо паркан по периметру. Ви помітили інші відгалуження цієї під'їзної дороги біля маєтку? - спитав він у мене.

- Не було відгалужень. Дорога починається тут, - вказала я на зачинені ворота, - веде до дверей маєтку і все. До речі, і каретні я не бачила. А у графа Грум, наскільки я знаю, аж два екіпажі, я вивчала матеріали про нього…

- Отож! - радісно підняв палець угору бос. - Чорний вхід! Ідемо туди!

Ми попрямували повз паркан праворуч спочатку вулицею, а потім завернули вздовж вузької дороги, яка проходила між стіною триповерхового будинку, що стояв поруч, і кованим парканом графської землі. Там був сад чи парк, росли розлогі дерева, акуратно підстрижені кущі та пролягали вузькі стежечки, стояло кілька лавочок і стилізованих під грона винограду вуличних ліхтарів. Але знову ж таки нікого не спостерігалося.

- Ага! Ось воно! - вигукнув Рабіндранат, коли ми повернули знову праворуч і запримітили у паркані ще одні ворота, простіші. Вони теж були зачинені, проте поруч знаходилася невеличка хвіртка, відкрита навстіж.

Позаду маєтку виявилося кілька службових прибудов: каретня, стайня, дровітня, ще якісь невисокі будиночки… А також двері, що теж вели до будинку.

Дуоло зиркнув на мене і спитав:

- Ну, що, спробуємо увійти? Мені не подобається ця тиша! - він підняв голову, неначе щось розглядаючи в небі. Дрібний сніг сіявся на його обличчя й чомусь не танув.

Тиша й справді стояла незвична. Як правило, завжди щось її порушує: чи голоси людей на вулиці, чи торохтіння коліс транспортних екіпажів по бруківці… Тут же, трохи віддалік від основної вулиці, все неначе було накрийте ковпаком тиші. Може, так воно й було? 

Я моргнула очима, змінивши погляд на магічний, і мало не скрикнула: над маєтком стояла велика сфера захисту. Закінчувалися її краї якраз за воротами. Добре, що ми не увійшли туди, не поспішили, а спочатку почали роззиратися.

- Ви теж це побачили? - посміхнувся мені Дуоло. - Хтось щось приховує тут! Коли ми залишали маєток - цього неподобства не було! Тримайте!

Він тицьнув мені в руку типову маскувальну сферу, яку видають всім охоронцям порядку. Якщо її стиснути в кулаці, то на певний час ти стаєш неначе невидимий, захисне поле будь-якого типу може сприймати тебе котом, собакою, птахом, але аж ніяк не людиною. Сфери ці були всі підзвітними і видавалися в крайньому випадку і під час важливих завдань.

- Ви запаслися маскувальною сферою? - здивувалась я, взявши до рук круглий жовтий магічний м'ячик. - Дуже передбачливо.

- Вони завжди при мені. Ношу кілька в кишені на всяк випадок, - кивнув серйозно Рабіндранат. - Ідіть за мною. 

Він стиснув сферу в долоні, і вона, сяйнувши жовтим, активувалася. Я зробила те ж саме і повільно пішла за босом. Магічний зір дозволяв побачити, що захисний щит ми оминули вдало. Він не почервонів і, значить, не сповістив того мага, котрий накладав цей щит, про наше проникнення.

Рабіндранат смикнув чорні двері - і вони виявилися відчиненими. Навіть не рипнули, коли ми проходили досередини.

Вузький, тьмяно освітлений магсвічками коридор не мав вікон і вів спочатку в невеличку кімнату, від якої йшли три відгалуження - вперед і ліворуч та праворуч. 

І саме ліворуч ми почули голоси.

Дуоло обернувся і приклав палець до вуст, вказуючи, щоб я мовчала. Міг би й не нагадувати! Я що, вперше на завданні? Це в нього, можливо, такі вилазки вперше, а я чимало провела операцій, де потрібно було і стежити, і таїтися, і навіть переслідувати злочинців та знешкоджувати їх. Маю досвід.

Але доводити все це цьому довбню зараз було невчасно і марно, тому я просто кивнула.

Ми повільно пішли ліворуч. Це був коридор майже не освітлений, але мав чимало дверей, що вели, напевно, у різні підсобні кімнати або помешкання для челяді. Одні двері були привідчинені, звідти чувся шум голосів, і в прочинену шпарину падала смужка світла.

- Не знаю, чи всі прийдуть, - проговорив за дверима хтось басом. - Але я сповістив усім. Його Високість має дістати останній. Ти підготувала графа?

- Так, все готово, - голос графині Грум звучав нервово й різко. - На коли призначено нашу…е-е-е… подію.

- Як тільки доробимо все. Думаю, ще кілька днів. Ти тут нічого не чіпай! Просто простеж, щоб сюди ніхто не заходив! Я покладаюся на тебе, Жозі! Досі ти не підводила мене!