6. Він мій!

6. Він мій!

Рабіндранат Дуоло лише очі ширше розплющив, почувши чхання і побачивши мене на порозі свого кабінету. Але, слід зауважити, не почав, як переполоханий заєць відштовхувати жінку, яка в його обіймах, очевидно, трохи приджмелилася, не хотіла випускати з обіймів. Потім неохоче все-таки відірвалася від нього і повільно обернулася. На її обличчі блукав вираз задоволення від поцілунку і досади, що їх перервали якраз на такому чуттєвому моменті. 

Цікаво, якби я не зайшла сьогодні у Відділок, ці голубки продовжили б далі? А як же слова “Рабі” про те, що він не змішує роботу й особисте життя? Схоже, що тут якраз протилежний варіант.

- Вибачте, мені дуже шкода, що я перервала вашу… гм… активну роботу над справою, - скептично проговорила я, опершись об одвірок.

Мені було цікаво, як викрутитися з цієї пікантної ситуації новий бос. Десь на самісінькому дні душі трошки шкреблося якесь незрозуміле задоволення, що я так невчасно чхнула, а також роздратування на боса. А от чому я злилася, то не могла зрозуміти. Ну, прийшла до чоловіка його жінка, ну, цілуються вони - з ким не буває. Навіть часто буває. Але ця красуня, котра зараз відійшла від Рабіндраната і поправляла декольте, задоволено мружачись і мало не оболизуючись, мене страшенно дратувала!

- Інспекторко Торрензо, треба стукати перед тим, як увійти, - незадоволено проговорив бос. Почав збирати розсипані на підлозі папери.

- Та у вас тут всі двері були навстіж! - обурилась я. - Я повернулась до Відділку за вашим наказом. Але якщо вже не потрібна, то повернусь додому! Тим більше, що робочий день через п'ятнадцять хвилин закінчується! - промовисто поглянула я на годинник над столом боса. 

- Якраз ці п'ятнадцять хвилин ми ще й попрацюємо! - гарикнув віконт, швиргонувши зі злістю на стіл зібрані папери. - Данелізо, ти ж бачиш, я зайнятий! Повертайся додому.

- Добре, добре, - покладисто махнула рукою жінка. - Але я поїду не до себе, а до тебе! Ми з тобою ще… не закінчили нашу розмову! - вона з натяком поглянула на чоловіка.

Жінка схопила хутряне манто, яке висіло на бильці крісла, одягнула його, прикривши, нарешті, своє безсоромне декольте, яким перед цим так пристрасно тулилася до боса в кутку. Модний в цьому сезоні капелюшок лежав на столі. Вона взяла його в руки, але не поспішала одягати, повернулася до мене і, прискіпливо розглядаючи, спитала у віконта:  

- А це хто така? Твоя співробітниця? Підлегла? Гм. Не думала, що у Відділках порядку працюють такі неприємні й безцеремонні особи! Любцю, крім того, що ти не постукала в двері, ти ще й не привіталася! Із незнайомими людьми слід вітатися. Складається враження, що ти цього не знаєш! 

- Те саме можу сказати й про тебе! - не полізла я за словом в кишеню.

Вона на “ти” до мене звертається, то і я буду! Адже ми так і не були представлені. А мій бос чомусь не поспішав нас знайомити. Крім того, ця жінка назвала мене в третій особі - “вона”, хоч я й була присутня тут. Це було одне з найгрубіших порушень норм етикету. Ага, хотіла мене таким чином принизити! Знаємо!

- І взагалі, я - на роботі, а хто ти така і чому тут - оце питання! - процідила я.

Жінка, очевидно, не звикла, щоб із нею так розмовляли, бо аж рота відкрила, і розгубившись, і розізлившись, не знаходячи слів від обурення. Так, я бачила, що вона, певно, знатного роду, титулована особа, бо й одяг мала дуже дорогий, і вела себе владно, але на роботі я стикалася з різними людьми, тому звикла сприймати всіх людей рівно й однаково. Адже і граф, і простий містянин, наприклад, - всі в нашому Відділку мають рівні права: постають перед законом, котрий один для всіх. Звичайно, гроші багато чого вирішували і добряче викривляли ідеальну картинку правосуддя, яка існувала в моїй голові, але я все одно намагалася слідувати букві закону у всіх випадках і в стосунку до всіх громадян, принципово. А от які принципи в житті й на роботі мав прима-офіцер Рабіндранат Дуоло, я не знала. Та мені й було байдуже, якщо чесно. Ну, напевно... 

- Рабіндранете, ти дозволяєш цій нахабі ображати мене?! - вискнула жінка. - Любцю, я графиня Данеліза Вертанто! І не дозволю якійсь нахабі грубіянити мені! - визвірилася на мене. Обличчя її порожевіло, а на щоках виступили червоні плями.

- Данелізо, тут не салон і не прийом. Тут Відділок порядку, де працюють, а не дотримуються гарних манер! Я вже казав, що я на роботі й ти повинна піти, - втомлено проговорив бос. - І не до мене, а до себе. До-до-му! - проговорив він по складах. - Нам немає про що говорити! Все вже сказано!

Дивно. Він не захищав від моїх неприємних і некоректних слів свою титуловану коханку (а що вона нею була, я не сумнівалася!), але й не робив мені зауважень щодо грубих слів і “тикання”. Хоче зберегти нейтралітет? З іншого боку, якби ця пані була йому дорога, то одразу ж кинувся б у словесну атаку на мене.

- Гм, - повела плечем Данеліза. - Я все одно поїду до тебе! Може, ти договорив, а от я… не договорила! - вона сяйнула віконтові багатозначною посмішкою, миттєво ступила до нього крок і швидко поцілувала в губи. Він і отямитися не встиг. Потім швидко попрямувала до дверей, щоб вийти. 

Я відійшла вбік, пропускаючи Данелізу. І тут почула її злий шепіт. Майже нечутний. Спеціально так говорила, щоб не почув Рабіндранат Дуоло. 

- Не лізь до нього, бо пожалкуєш! Він мій! - прошипіла вона мені майже на вухо, проходячи повз.