5. Затиснутий у кутку

5. Затиснутий у кутку

Я все-таки не полінувалася, забігла додому й перевзула чоботи. Але мій організм вже вирішив, що пора йому трохи похворіти, бо відчувала першіння в горлі, інколи неприємний зуд в носі, й періодично чхала. Ну, от, за що любити таку погоду, скажіть мені?

Мокро, брудно, холодно, дрібна мряка, яка не схожа ні на сніг, ні на дощ, а щось середнє, яке неприємно ляпає на обличчя. Трохи подумавши, я одягнула й крислатий капелюх, який вирішила вважати сьогодні парасолькою. Що в ньому було добре, то це те, що фетр, із якого було виготовлено капелюшок, злегка обробили магічно і він зігрівав голову та вуха. А це для бідної й нещасної інспекторки на грані захворювання було приємною знахідкою. Звичайно, не вбереже від нежитю, але створить ілюзію сухості та тепла.

У Відділку я була через години дві. Звичайно, ніхто навіть не сумнівався, що всі нормальні люди давно порозбігалися по своїх домівках, одна інспекторка Торренза пре, як дурепа, на своє робоче місце, бо їй наказав новий бос.

Наша будівля тулилася між двома високими п'ятиповерховими будинками, і на останньому, другому поверсі Відділку світилося одне-єдине вікно кабінету нового боса. Мого кабінету, між іншим. Тобто, він повинен був бути моїм, якби не прийшов цей вискочка!

Я увійшла до Відділку. У вузькому коридорчику мені в обличчя, як завжди, шугнув примарний птах Скроллі. Я навіть не відреагувала на нього, тільки примружилась, відмахуючись, як від набридливої мухи.

- Скроллі, не зараз, - буркнула незадоволено. - Хто є у Відділку? Чи працює ще статистика?

- Ну, я так не граюся! - ображеною плямою Скроллі всівся на вішак біля гардеробної кімнати, де ми лишали верхній одяг. - Мене вже ніхто не боїться! Горе мені, бідненькому! Я згину в пекельних муках, не виконавши свого призначення, і нікому не буде діла до старого і прибитого гіркими проблемами й думами сірого нещасного птаха!

- Скроллі, я сказала, не сьогодні! - процідила я.

Цей дух колись принесли в скриньці, яка була речовим доказом до давнього, всіма давно вже забутого злочину. Примарного птаха у свій час не розвіяли, а потім звикли до нього. І навіть пристосували до роботи. Скроллі чудово запам'ятовував обличчя співробітників та відвідувачів, навіть тих, які перебували у стінах нашого Відділку багато років тому. І його тепер використовували, як ідентифікатор, пропускний пункт на роботу. Цей дрібний капосник, до речі, часто ябедничав шефові на співробітників, які запізнювалися на роботу. Але, в принципі, був безневинний, хоч і трохи вредний. Любив побазікати й пожалітися на своє нещасне життя…

Птах стрепенувся ображено й пробурмотів:

- Ну от, одна свариться зла, як стерв’ятниця, інша красунчиків у кутку затискає… Не Відділок, а скриня емоційних вибухів! Піду погуляю, може, заспокоїтеся трохи! Завтра побачимося, Торрі, коли трохи подобрішаєш! - і зник.

Гм. Це хто кого тут у кутку затискає? 

Я пройшла коридором, а потім сходами на другий поверх, освітлюючи собі шлях маленьким ліхтариком, завжди такий маю в планшетці.

- Ох, я так скучила, - голос жінки був сповнений пристрасті, - Навіщо все це, Рабі?! Хочеш довести батькові, що чогось вартий? Усі й так розуміють, що…

“Рабі?” - мої кроки самі сповільнилися, бо звук пристрасного жіночого голосу линув із відчинених дверей на другому поверсі, з кабінету Рабіндраната Дуоло.

- Данелізо, зупинись, я на роботі! Крім того, ми вже про це говорили. Я отримав цю посаду і маю намір працювати. Ні ти, ні клан мене не переконаєте в іншому! Дарма ти прийшла.., - прозвучав голос мого нового боса. 

- Рабі, ти такий милий, коли сердишся! Це ще більше мене збуджує! - пропищало з кабінету. 

Щось упало на підлогу, забрязкавши.

Я якраз підійшла до кабінету й непомітно зазирнула. 

Прима-офіцера Рабіндраната Дуоло і справді, як і говорив, Скроллі, затиснула в кутку кабінету якась жінка, пристрасно притиснувшись до нього своїм тілом і цілуючи в губи. Чоловік, хоч і не обіймав її, бо руки були зайняті паперами, котрі тримав у двох руках, але й не сильно опирався… Жінка все гарячіше втискалася в Рабіндраната своїм досить об'ємним декольте, а той, звичайно, як, напевно, кожен чоловік на його місці, не зміг витримати такої спокуси... Папери з його рук посипалися на долівку, і він обійняв незнайомку і почав відповідати на поцілунки...

І тут я голосно й оглушливо чхнула!