Розділ останній. У якому розкривається остання таємниця

-Розділ останній-

У якому розкривається остання таємниця

-Мені здається, ти ще не все розказала. Не остання це таємниця.

-А мені здається, тобі краще стати критиком, а не диригентом. Так прискіпуєшся до слів.

-Це ж ціла назва розділу! Ще й останнього!

-Ну, самі хай додумуються до того, чого я ще не розкрила тут. А ти давай, іди біли паркан.

-Хвилинку, я ще зрозумів, що ти першу частину не так назвала. У ній описується не усе, що було на селі, бо зараз ми знову у селі, в другій частині.

-Ой, Захар, ну я ж тільки початківець у письменницькій справі! Це мій перший повноцінний твір! У тебе є кращі ідеї для назви першої частини?

-Ну, нема. А це не перший твій твір. Роки два тому ти писала книгу.

-Повноцінний твір, ти розчув? В тій було чотири сторінки і недодуманий сюжет. Тримай щітку, бабуся вже розвела вапно.

І він пішов, нарешті змирившись з тим, що я ще не письменниця. Якщо ви подумали, що я отак відрядила його, мов на заслання із співучою Коренихою, то ви помиляєтеся. Я взяла підготовлені затички у вуха, щітку і…

-Зорю, ти куди? – наздогнав Тарасик, я й за хвіртку не встигла вийти.

-Фарбувати паркан бабки Горпини. Ти зі мною?

-О, ні, ні, ні. Я краще піду букви вчити.

-От і добре, - нишком усміхнулась я.

Бабка Горпина дуже зраділа, коли Захар повідомив чому прийшов. А ще більше зраділа, коли прийшов другий робочий (себто я). А як зрадів Захар, коли побачив затички! Ми не стали чекати, поки Корениха вийде на ґанок і одразу засунули їх у вуха. Разом ми швидко справилися. А Коренихи, як і Кореня, не було ні сліду, ні духу. Може Звенигора уже отримав дозвіл на арешт і їх вже й в селі нема? Може.

До кінця літа залишається трохи більше тижня. Я б ще порозважала тут вас, але через кілька днів ми їдемо у Вінницю, бо треба комісію пройти. Потім я ще приїду в село, бо треба буде копати картоплю, але вже без Захара. Тож, не ображайтеся, але нам доведеться вже вас покинути.

-Так, і тому, поки ми ще з вами, я хочу підсумувати це літо в стилі «Вітька + Галя»

-Ну давай, Захарочка.

-Кхм, кхм… Отже. Лиш би ви знали скільки ми синяків понабивали; скільки ягід, овочів, зелебухів з городу зразу в рот відправили і скільки разів в мене потім живіт болів; скільки пісень переспівали з бабусею твоєю; скільки переслухали історій діда Семена; скільки моїх футболок пересушилися на мотузці через Тарасика з його прискалкою; скільки пиріжків перепекли, вареників переробили; скільки кукурудзи переварили; скільки слів переказали, думок передумали. І все це за якісь три місяці.

Наступного ранку я просто носила у котел воду. Але ж не може в мене щось бути просто. От я носила, носила і тут сіре щось прошмигнуло просто у простір між відром і моєю ногою. Я з несподіванки ледве не впустила відро.

–Паскалю!!! Поверни мій кед!

Лиш я повернула голову, як Захар, що підстрибом на одній нозі наздоганяв те сіре щось, врізався в мене. Цього разу відру не пощастило і ось ми вже стояли обоє мокрі.

-Якраз ішов до тебе, - заходився виправдовуватися він. – Камінчик потрапив, то я сів і зняв капець, а тут він з-під самого носа його видирає. Подивися, він ще й сміється з мене! – Паскаль стояв осторонь і справді ніби усміхався, метляючи хвостом.

–Схоже дуже до смаку собакам твої кеди, - підсумувала я.

–І не кажи.

-Ах ти ж собацюра! Знов втік! – почувся здалеку голос діда Семена.

-Краще іди до діда, Паскалю, а то гірше буде.

Пес зрозумів мою пораду, залишив кед і побіг додому.

–Що ж ми за люди з тобою такі, Захарочка? Жоден день спокійно початися не може.

Захар усміхнувся, одягаючи кеда, і взявся допомагати. Вдвох ми швиденько наносили води і вирушили на хутір, щоб провідати Свиту та Митю. Їхали велосипедами між старих лип. Вдалині виднілися річка, навкруги простягалися поля. От би вічно їхати по цій щербатій дорозі, що з’єднує село із хутором, з’єднує два різні світи – той, де я виросла, де мені співали колисков і козацьких пісень, де я дитиною підкорила всі дерева нашого садку, і той світ, без якого я б, певно, ніколи не стала піаністкою.

-Добрий день! – гукнули ми бабці Варварі, яка несла в руках банку молока, коли злізли з велосипедів біля воріт будинку.

-Добрий день, діточки!

Вже збиралися ми заходити, як бачимо – біжить в нашу сторону дід Микола, той, що німий відлюдник. На обличчі в нього відбивалася злість і безпомічність. Він підбіг до бабки Варвари, розмахуючи руками, а вона не могла допетрати, що йому треба. Врешті він заспокоївся і ми почули, як він вимовив одне-єдине слово:

-Вогонь.

По дорозі розлилася біла річка з молока, до якої один за одним збігалися коти. Бабка Варвара почала голосити, бігти вулицею, кричати «Вогонь!». Люди почали збігатися на цю ‘’сирену’’ і всім було невтямки, що коїться, де вогонь. Дід Микола пішов до того натовпу і видушив з себе ще кілька слів:

-Швидше… підпалили… мою хату…

Всі побігли за відрами і не знали навіть, чи визвав хтось пожежну – поки приїде, хата згорить, тому самі гасити кинулися. Ми стояли серед цього балагану, мов два дурні. Захар спитав мене:

-Чого ми стоїмо?

Нарешті ми побігли за людьми до річки. Хтось впхнув нам в руки по відру. Я побігла до берега, де усі черпали і передавали воду, а Захар повішав на дерево оддалік футляр із скрипкою і почав приймати відра й поливати з усіма іншими хату, яка палахкотіла червоним вогнем. Тут повз мене пробіг дід Микола. Він рішуче направився до дверей.

-Діду, ви куди?! Це ж вогонь, а не туман! – крикнула я йому навздогін.

-Я смерть бачив, – повернувся він до мене і очі його палали так само, як і хата, – думаєш я злякаюся якогось там вогню? – він вибив плечем двері і зник у палаючому будинку. Я стояла і не знала що робити. Хотіла крикнути, але до горла підкотився клубок. Я стояла з відром в руках, затамувавши подих і дивилася крізь двері, наче крізь темний-темний тунель. От я й зрозуміла, як це – коли секунди здаються вічністю.