Розділ 11. У якому хтось неочікувано перемагає

-Розділ 11-

У якому хтось неочікувано перемагає

Додому ми везли більше речей, ніж у Карпати. До Тарасикового в наплічника-песика склали паперову коробочку із фото, зробленими у небі, плащі та ще трохи речей.

-А як же Вічність? – засумував мій братик.

-Нічого, не плач, козаче! Ти ще обов’язково колись до нас приїдеш! – підняв його над землею дядько Кирило.

-Звичайно! Ми чекатимемо тебе в гості! І Вічність теж, – запевнила тітка Леся. Тарасик підбадьорився.

У кишені в мене була шпилька із кофти Фіделя, яку він дав мені на пам’ять. Коли під’їхав потяг, ми всі довго прощалися і потім, сидячи в купе, продовжували махати з вікна руками.

Дивне це відчуття – відчуття кінця. Коли закінчується подорож, закінчуються враження, закінчується книга, закінчується те, над чим ти так довго працював. І коли закінчується у пляшці апельсиновий сік, теж шкода. Шкода, що все закінчується і цього не запобігти. Але, у більшості випадків кінець – це початок* і моя книга – чудовий приклад цього.

***

Наступні два дні були повні переказів і роботи. Усе повернулося на свої місця – розповіді діда Семена, живе фортепіано, турботи. Скруч так і не визначився, чи слід переїжджати на нашу вулицю.

Тільки вітер був якимсь не таким. Чувся дух осені. Вона дихала прохолодою, а коли віяла вітром, то мов накочувалися хвилі на морі. І, здавалося б, має бути смутно, а душа знай собі радіє. Хіба ж заборониш їй любити холодні дощові дні, темні ночі, гудіння вітру в димарі? Граблі, якими згрібаю на купи сухе опале листя і стареньку тачку, яка, тяжко хрипучи, відвозить те листя на Зозулів яр, що сипле насінням диких кленів. І звук яблук, що сипляться в ящики, і ячання журавлів, що летять у вирій, хіба ж можна заборонити любити це душі?

Та й я тепер також інакша. І Захар інакший. Тринадцять днів можуть змінити усе життя.

А сьогодні настав день, який змінив це літо. Зараз я вам усе розповім.

На третій день після приїзду ми змогли знайти час вибратися з наших володінь (досі люблю це слово) і кудись поїхати.

Ми сіли на велосипеди і вирішили попрямувати на ферму. Юрко з Молдови ще не повернувся і замість нього на фермі трудилася Ганя. Після того, як вона леді не видала нас під час рятувальної операції діда Семена, ми її не раз перестрівали і на її весь час вустах з’являлася та дивна усмішка. І що в тієї Гані на умі?

Пам’ятаєте, я вам розповіла, що пообіцяла Юрку говорити з ним по телефону? Так от. Того ж дня йому прийшло таке повідомлення:

Доброго вечора, пане Юрко! Ми вважаємо за потрібне повідомити Вам з якою людинякою людиною ви зв'язалися (мається на увазі Журавель Зоряна). Після довгих спостережень, ми визначилися, що вище згадана особа володіє дивною рисою задоволення самотністю і скритністю, не любить висловлювати те, що у неї на серці чи на думці. Також ми виявили, що, коли Зоряна розмовляє по телефону, вона схильна плести беззмістовні речення, адже не має досвіду у цій сфері.

Але, незважаючи на такий безпрецедентний факт, вона вміє гарно висловлюватися на письмі. Тому, ми хочемо порадити Вам, пане Юрко, розмовляти з Зоряною у письмовому варіанті. Якщо переписка за допомогою сов викличе у Вас незручності, Ви можете писати їй на електрону пошту, або ж чекати, поки вона напише Вашій шанованій особі.

Чекаємо на відповідь і дякуємо за увагу!

Підпис: Б.К.Ш. та Р.П.

От. На такі умови пан Юрко пристав, що не може не радувати Журавель Зоряну. Він запропонував мені, якщо я ще захочу цього літа прийти на ферму, спробувати покататися на одному коні із Захаром. Сказав, що їзда вдвох зовсім не те, що їзда поодинці. І він мав рацію. Було гарно їхати позаду Захара і не турбуватися управлінням конем.

Принц біг шквалом до галявини, оточеної лісом. Коли він без попередження зупинився і почав скубати траву, ми, так само, як і минулого разу, лягли на землю і розглядали хмари.

Незабаром я щось помітила краєм ока. Якийсь рух. Лягла на живіт і припідняла голову, виглядаючи з трави, мов снайпер. За деревами хтось був.

-Ти теж це бачиш? – спитав снайпер Захар.

-Так. Треба перевірити, - дала команду снайпер Зоряна.

І ми поповзли у високій траві до лісу. Сховавшись під його шатром, встали і вслухалися у притишені голоси. Пішли на них. Виглянувши з-за дерев, побачили двох чоловіків, які стояли біля берега струмка, спинами до нас. Ми притулилися до стовбурів і стали слухати їхню розмову.

-Вам належить підвищення за розкриття цієї справи, офіцере.

-Дякую, начальнику.

-За тиждень можете забиратися з цього села і стати сержантом під прикриттям у Києві. Там потрібні такі, як ви.

-Дякую, начальнику. А як щодо Вовки? Тобто… офіцера Бандебури?

-Його також підвищено до сержанта.

-Ой, як добре! Тобто… це чудово, начальнику.

-Гаразд, піду йому про це і повідомлю.

-То що з Барашкіним, начальнику?

-Не хвилюйтеся його арештують, як тільки отримаємо ордер.

-Радий чути.

Почулися кроки. Їхній власник віддалявся. Новоспечений сержант задоволено зітхнув і почав щось насвистувати. Тут Захар не витримав і вискочи з-за дерева, а я за ним. Звенигора (бо це був він) повернувся до нас і підняв брови.

-Агенство Юних Шпигунів? Невже я знову арештований?

-Ви! – я тицьнула у нього вказівним пальцем, забувши, що так робити невиховано. – Ми всі завжди знали, що ви таємний агент!

-Молодці, мої вітання. Але хто ж вам повірить, як і до цього часу не вірили?

-В нас є вагомі докази! – дуже непереконливо збрехав Захар.

-То може мені стерти вам пам’ять?

Ми відсахнулися від нього, мов ошпарені. Це його дуже насмішило.

-Ну ви даєте! Що, правда повірили?

-Мало чого може бути, – пробубоніла я, втупивши очі в землю.