Розділ 10. У якому все важче, ніж здається

-Розділ 10-

У якому все важче, ніж здається

Був тринадцятий і останній день нашого перебування в Карпатах. Із самого ранку ми вирішили гуртом піти у ліс. Тарасик особливо зрадів цьому, адже до цього йому не дозволяли заходити далеко, хоч він і був зі мною та Захаром. Ми наробили бутербродів, взяли полуничний компот, покривало, і поклали все це у кошик. Йшли лісовою стежиною, під ногами тріскали гілки, Тарасик дражнився з Захара за допомогою «Купи слона», якого його навчила мама. Я роздивлялася вже знайомі пейзажі. Я вдячна за всі ці дванадцять днів, за все хороше і погане, за здійснення мрії Захара і за новий життєвий досвід.

Пікнік у нас був біля кам’яного мосту. Поки ми їли, Захар весь час на нього дивився і було помітно, що в нього зародилася якась ідея. Коли наша трапеза закінчилася, він звернувся до своєї мами:

-Мам, можна ми заліземо на міст, ну, на оці скелі? Я не раз бачив, як там сиділи люди і ніхто з них не впав.

-Не знаю, Захаре… - з сумнівами і острахом глянула вона угору.

-Будь ласка, ми будемо дуже обережні, – попросила і я.

Вона трохи подумали і врешті дозволила.

-Я теж хочу! – вигукнув Тарасик.

-О, це вже ні!

Ми швидко чкурнули до мосту, бо нам могли б сказати залишитися, щоб Тарасик не був обділеним. Ми, мов мавпи, видряпалися на каміння і вже за хвилину стояли на мосту, дивилися на усе згори вниз. Потім ми сіли, опустивши ноги над доріжкою (жінки з запалом почали застережливо махати на нас вказівними пальцями).

-Думаю, що твоя книга сподобається людям, – мовив Захар стежачи за двома білими метеликами.

-Сподіваюся. Але я пишу не стільки пригод, скільки Джоан Роулінг і описую не так, як Бредбері у «Кульбабовому вині».

-Це тому, що ти не Джоан Роулінг і не Бредбері Ти – Настася Книжкова, велика людина з дитячим псевдонімом.

Як добре, що я маю Захара. Він завжди знає, як надихнути і підняти настрій. Скажу вам, що, коли ми познайомилися, то моя мама вважала, що він дуже замкнутий і аж занадто розумний. Може вона і зараз так вважає, але вона не може не бачити того, як з двох замкнутих людей можуть вийти настільки хороші друзі. Найкращі друзі, які знають усі звички, уподобання, мрії один одного. Які вчяться один в одного життя. Хоч вони і не однакові. Якби ми були однакові, то зійшли б один від одного з глузду.

Ми сиділи серед зелених кольорів і наші думки пурхали разом з метеликами. Не знаю про що міркував Захар, але я намагалася пояснити собі, чому я дала мамі щоденник тоді, коли дала його. Тобто, звідки я знала, що вже час? Тоді, сидячи на кам’яному мосту, я так і не знайшла відповідь. Вона прийшла в кінці серпня цього ж року. Машина. Вечір. Правило.

Важливе правило Журавель Зоряни: Чекай. Якщо треба буде діяти, ти про це дізнаєшся.

Ця відповідь, яка пояснила багато моїх вчинків, враховуючи історію з щоденником, віднайшлася не просто так. Тоді, у машині, якою Тарасик, тато і я поверталися з торгівлі на ринку, декілька раз за поїздку пролунали татові слова:

-Ану, Тарасику, де вже сонечко?

Востаннє прозвучавши, це питання отримало слова і від мене:

-Знаєш, тату, є така книжка… «Коли заходить сонце»… Може взимку прочитаєш її?

Тато, як завжди, неуважно мугикнув, але таки відповів:

-Може. Поживем, - побачим.

Батьки не прочитали мою книгу. Зовсім про неї знають Захар, мама, Юрко і ота Негаля. Мама збирається узимку прочитати. Тато теж, хотілося б, щоб прочитав, щоб він для мене був не просто тато, чий обов’язок забезпечувати сім’ю і допомагати, коли трапляється важка задача з геометрії, а й другом, якому справді цікаво, як пройшов мій день.

Дуже мені хочеться, щоб бабуся була моїм читачем. Написавши першу частину, я якось запитала її, чи не хотіла б вона взимку прочитати якусь книгу. На це вона відповіла: «Ой зіронько, якби ж то сили були. Я навіть як Біблію читаю, то на голову тисне, очі стомлюються і доводиться кілька разів перечитувати речення, щоб щось зрозуміти.» Тож, поки що я полишила ідею відкрити їй свою письменницьку діяльність. Як говорить моє нове правило: я дізнаюся, якщо треба буде.

Я розповідаю вам про все це уже після закінчення книги. Дописавши її, я ще багато разів щось змінювала, додавала. Якась деталь була значною, якась поставала одним словом. Знаєте, якби я закінчила книгу рік тому, вона була б ніскілечки не схожою на те, що по правді вийшло. І я впевнена, що, якби вона була витягнута з печі на рік пізніше, то теж була б зовсім інакшою.

Метелики так і кружляли навколо нас і мені згадалася пісня, якої мене давним-давно навчила прабабуся:

Метеличок, метеличок у садок прилетів, на квіточку білесеньку він тихесенько сів.

***

На цьому відвідини незвичних місць не закінчилися. Після обіду Захар вирішив показати мені гору, з якої неймовірно красивий вид.

-Я знайшов її минулого року, – розповідав він, поки ми видиралися схилом. Ми стали посередині зеленого моря трави щоб віддихатися.

-Давай тепер я понесу, – я простягнула руку до футляра від скрипки, де був альбом та фарби.

-Ні, мені не важко, – відмовився він.

-Зараз почнеться боротьба між двома людьми, що хочуть полегшити ношу один одного, яку світ мусить споглядати десятки разів на день.

-Та добре вже, тримай.

Сказати, що вид із тієї гори неймовірний – нічого не сказати. Важко описати побачене. А коли слова безсилі, художник бере свого пензля.

-Отак і стій! – наказав мені художник. – Зараз я творитиму твій портер номер два.

Я стояла і дивилася на сади, лани, пагорби, які стелилися внизу. Корови, що паслися на луку, здавалися маленькими рябими цяточками. Десь далеко залунали трембіти.

Часто ми, люди, шукаємо красу десь на чужих серцю місцях, а вона виявляється просто в нас під боком. І так не тільки із красою природи. Дивні ми, люди. Стільки всього не помічаємо, на так багато речей не звертаємо уваги, часто робимо щось і не задумуємося навіщо це нам. Такі вже ці люди. І я не краща за них. Я теж людина.