Розділ 9. У якому світ вміщається в кишеню

-Розділ 9-

У якому світ вміщається в кишеню

Я почуваюся, як завжди. Ну, майже, як завжди. А може зовсім інакше. Словом, мені ще потрібно трохи часу, щоб оговтатися. Зовсім трішки. І Захару теж треба. Я вибачаюся, але, коли щось вирує у мені, я пишу думки короткими реченнями.

Сьогодні, після вчорашнього, був той момент, про який сказав Захар, коли ми зустрілися – захотілося втекти від усього світу. І мені, і йому. Ми пішли в ліс. Тільки він до свого улюбленого місця, а я до великого дуба.

Я непорушно сиділа і дивилася на річку, на очерет, на диких качок. Намагалася пояснити собі, чому не може усе мати баланс. Чому хтось каже так, а ти все одно знаєш, що все інакше, навіть коли це неможливо. Певне, у підлітків і дорослих зовсім різна логіка. І жодній стороні не має бути дозволено дорікати іншій стороні за те, що у неї логіка не така, як у першої. Тому що балансу не може існувати. З усім треба змиритися.

Хоч я й знайшла відповідь, яка мала б мене привести до тями, та продовжувала сидіти, навіть не кліпаючи. Уже без думок. Хтозна скільки я б ще так просиділа, якби не пролунав чийсь голос.

-Привіт, – сказав голос і я помітила дівчинку в білому платті. На вигляд їй було не більше семи років.

-Привіт, – відповіла я.

-Що ти тут робиш сама?

-Ховаюся.

-Від кого?

-Від світу.

-О, – вона вимовила те «О» не з подивом, а, швидше з якимось розумінням. – Не хвилюйся, я не принесла б його з собою – у мене немає кишень.

Я уважно глянула на неї. Вона мала темне кучеряве волосся, яке було у якійсь незвичній гармонії із білосніжним платтям. Погляд її чорних очей був такий щирий, що я не змогла не усміхнутися їй.

-Чому ти сама у лісі? – запитала я в свою чергу.

-Я живу недалеко звідси, біля річки. Мені можна гуляти, навіть іти до струмка, але не далі. Там живуть бобри, вони такі кумедні! Я люблю за ними спостерігати. У мене три сестри і брат. А ще голуб.

-А твого брата часом не Вітя звати?

-Так, ти його знаєш?

-Один раз бачилися. А як тебе звати?

-Аліса. А тебе?

-Зоря. Ніколи не зустрічала Аліс.

-А я не зустрічала зірок. Ти впала з неба?

-Ні, я з Землі, – я вимовила це трохи гірко.

Аліса сіла і зацікавлено спостерігала за мною.

-Ти вмієш складати казки? – неочікувано запитала вона.

-Казки? – перепитала я. Мені спало на думку, що у їхній сім’ї прийнято перевіряти літературні здібності пересічних людей. – Ну, я брату завжди тільки читаю казки, а, якщо зараз на ходу почну складати історію, то ти можеш не зрозуміти її.

-Чому?

-Тому, що я складаю історії для дорослих.

-І що, в них цілуються?

-О, ні! Звісно ні! Просто в них завжди прихований якийсь зміст.

-Тоді розкажи мені історію, в якій щось сховано, а я спробую його знайти. Я люблю хованки. А от казки не дуже.

-То чому ти попросила мене скласти казку?

-Бо подумала, що ти не будеш говорити про Снігову королеву чи Івасика Телесика. Моя сестра тільки ці казки знає, того я їх більше не люблю – набридло слухати одне і те саме.

-Он воно що… - ця дівчинка щохвилини все більше мене дивувала. У мене з’явилося відчуття, наче до мене прийшов Маленький принц в подобі Аліси.

-Але я думаю, що кожна дитина, як ти, кожен підліток, як я, і навіть кожен дорослий має хоча б деколи вірити в диво. Розумієш?

-Напевно. То, ти придумаєш мені історію?

-Коли ти так хочеш, то добре.

Аліса зраділа і підсунулася ближче. Я спробувала зосередитися і поглянула у пошуках натхнення на небо. Ним плив довжелезний білий пароплав. Я згадала про рожеві хмари, на які любить дивитися брат Аліси і його дівчина. І тут щось у моїй голові цокнуло.

–Ти колись замислювалася над тим, хто живе на хмарах? – запитала я частково себе, частково Алісу.

–Може вітер.

–Вітер? Дуже цікавий варіант, але ні, не він.

–Тоді дід та баба

–Не цього разу, – усміхнулася я. далі у мене почало все складатися в голові само. Не знаю, як так виходить, але мені досить глянути на щось і я, якщо захочу, можу придумати якусь історію. Я не буду писати «Ееее...» чи ставити три крапки і місцях, де думала, що сказати, просто напишу свою історію так, як її пам’ятаю.

«На хмарах мешкає народ флаїв. Вони схожі на нас, людей, - усі мають різну зовнішність, характер, от тільки одягаються всі так само, у біле. Того нам їх і не видно навіть з літака. У флаїв немає будинків, доріг, адже на роботу, за покупками і в школу вони ходять на хмари. І живуть вони у постійному русі, адже хмари не стоять на місті. Харчуються вони промінням сонця, а сплять тільки, коли небо затягують дощові хмари.

Лише деякі флаї народилися на хмарах. Усі інші прибувають з землі. І вони майже завжди забувають про час, проведений там, унизу. Вони звикають до життя серед хмар і навіть подумати не можуть, що з них можна впасти. Ті, хто жили на землі, мешкали десь на верховинах, у горах чи полонинах. І всі вони знову впадуть униз, неважливо, скільки пройде років. Вони обов’язково впадуть. Усі. І ті, що жили на верховинах, будуть змушені пристосовуватися до життя на низовинах. Ті, що жили у горах, можуть впасти у глибоку прірву.

Ці переселення з землі на хмари і з хмар на землю можуть довго тривати. Хтось живе на хмарах ледь не все життя, хтось 2 роки, пів року чи 3 місяці.

На хмарах живеться дуже добре. Там бувають, певне, всі люди із землі. Зовсім, флаї – це просто земляни, які перестають бути землянами, злетівши на хмари. Є люди, які живуть лише реаліями. Є люди, які до хмар підносяться тільки думками. Якщо флай сам не падає, його обов’язково треба зіштовхнути з хмари, щоб він почав відкривати для себе світ по-новому.

Іноді я уявляю, що моє життя не таке, яким воно є. Але я ніколи не можу уявити, що воно може бути зовсім не таке. Це важко пояснити. Ти просто звикаєш до життя на хмарах, не має значення скільки часу ти був флаєм, і це для тебе неймовірно велике здивування, коли ти падаєш назад на землю. Ніщо ніколи не буде таким, яким люди його собі уявляють.»