Розділ 8. У якому зникають зірки

-Розділ 8-

У якому зникають зірки

Наступного дня мене чекало ще цілих дві розмови. Усі вони були, мов незаплановане загартовування: розмова на газоні була теплою, друга розмова холоднішою, а третя розмова вирішила одразу кинути мене крізь ополонку.

Кожного серпня, відколи Юрку виповнилося 16 років, він їздить у Польщу на заробітки. Зранку, в день після польоту на кулі, за сніданком тітка Леся розповідала, що читала: вчора у Польщі стався землетрус і багато людей загинуло. Почувши це, відчула, як в мене всередині все похололо. Я зірвалася з місця, залишивши свій чай недопитим і побігла в нашу кімнату. Схопила телефон і, ходячи туди-сюди кімнатою, слухала, як гудки відлунюються десь у моїй голові. Захар прийшов і теж з хвилюванням чекав.

-Юрку! – полегшено вигукнула я, коли почула його голос. Показавши другові, що все добре і пішла до озера.

Я часто думала про нашу з Юрком дружбу. Питала себе, чому уникаю зустрічей з ним. Адже я могла знайти на них час, а натомість знаходила відмовки. А підсвідомість знала все із самого початку.

Коли Захар розповів мені, що вміє їздити верхи, я вирішила теж навчитися. Спочатку мені це подобалося, але потім я зрозуміла, що це захоплює мене менше, ніж миття посуду. Але я не звикла покидати щось. Коли я щось пробую, то вже не залишаю його, хіба що на це впливають інші обставини. Наприклад, я ходила десь рік на плавання, а потім почалася пандемія і до цього часу басейн у нашій школі не працює. А катанню верхи не могло завадити ніщо. І, як я це зрозуміла, то вирішила просто уникати того, хто мене до цього заохочував. А заохочував мене не Захар, а саме Юрко, бо Захар, після того, як помер кінь його дядька, вже зовсім не їздив верхи. Я не хотіла розчаровувати Юрка, адже саме завдяки тому, що я прийшла до нього одного літнього дня і попросила навчити мене кататися, ми й познайомилися ближче. Розмови про коней я підтримувала дещо неохоче. А потім я справді покинула його…

Тільки зараз, сидячи біля озера, я йому усе це розповіла, спочатку вислухавши описи того, що вчора у них робилося. Мені важко було уявити дерева, які попадали на хати, зірвані дахи і дорогу, встелену високовольтними дротами, адже за все своє життя я бачила силу негоди тільки коли гроза повалила на паркан горіх діда Семена.

Ми розмовляли дві години. Він поставився з розумінням до моїх слів.

-А ти приходитимеш просто так, не щоб покататися на Джавеліні?

-Приходитиму.

-А дзвонитимеш?

-Ее… Старатимусь.

-Добре, тоді ще почуємось!

-Так. Бувай.

Повернувшись до будинку, перестріла Тарасика. Він бризкав водою на Захара, який вже дійшов до того, що просто стояв на місці. «Футболка і так вже мокра» - пояснював він.

-У вас усе добре? – запитав мій друг.

-Так. Тепер усе добре, – усміхнулася я. – Дякую, що забавляв Тарасика, він би не дав поговорити.

Було за першу годину дня. До другої ми зробили собі луки і навчали Тарасика стріляти. Точніше, я навчала і Захара, і Тарасика, бо йому ніколи не спадало на думку, будучи в дядька у гостях, зробити таку іграшку, як лук. Звісно, він навчився набагато швидше і помагав Тарасику, як новачок новачку.

Може, ви часто чули від дорослих, що вони робили в дитинстві халабуди? А може самі їх майстрували? Так от, я халабуду робила тільки раз. Разом із своїм двоюрідним братом. До того ж, халабудою то назвати важко, бо це були прості палки, складені конусом і накинуте на них рядно. Швидше вігвам, ніж халабуда. Тож, головною іграшкою дитинства в мене була не халабуда, а лук.

До речі, про дитинство. Я впевнена, що ви помітили мою відлюдкуватість, небажання заводити друзів. Про цю дивину я й попереджала вас на початку книги. Що ж, я знайшла шлях, як вам пояснити таку свою поведінку. Вкладу все в одне речення: чотири рази за своє життя, як тільки я знаходила хорошого друга, він одразу, або через деякий час, зникав з мого життя, залишивши самі спогади.

Коли Захарові батьки думали, чи переводити його в нову школу, я дуже боялася, що втрачу і його, свого найкращого друга. Тоді б у мене залишилися тільки Юрко, Тарасик і коні.

Я зовсім не звикла стільки про себе розповідати. Зараз я сиджу на підвіконні трикутного вікна у нашій кімнаті і раз-по-раз перечитую написане, бо боюся, чи не розповідаю про себе аж занадто багато. Які дивні ці слова! Вимовити їх не вимовиш, а на папір самі просяться вилитися.

І ви спробуйте уявити скільки слів висипалося на сторінки мого щоденника за шість років. Уявили? То помножте це число на два (люблю цю фразу!). А тепер уявили? Та звісно ні, я й сама це не можу уявити. Навіщо я стільки писала? Може думала, що ніхто ці слова не прочитає? А чому ж тоді я дала щоденник мамі? Певне, хотіла, щоб вона перестала запитувати, чого я як відлюдник, чого я невесела і ще багато чого іншого. Вас теж батьки це запитують? Я думаю, що запитують, бо, якби не запитували, я б нізащо в житті не розповіла вам ні про мій щоденник, ні про те, що він може натворити, а точніше слова, які він береже (а ви про це зараз дізнаєтесь). Та я вважаю, що можу вам допомогти. Якщо ви якось відповіли на всі питання батьків і вони відреагували так, як моя мама, то я знаю, що вам треба. От тільки я підтримаю вас наступним розділом, а ви, якщо для вас слів замало і вони не здатні на підтримку в вашому випадку, підіть у магазин, купіть чай «Нахабний фрукт» і тоді, я впевнена, ваш світ стане спокійніший.

Вчора я й забула, що настало дванадцяте серпня – встановлена мною дата перед поїздкою в Карпати. А сьогодні я знала, що розмови з мамою не минути так само, як двох попередніх розмов, відчувала, що вона чекає, поки я сама налаштуюся подзвони, але відтягувала ту мить. Читала довше, ніж завжди і так дочитала книгу; гралася з Тарасиком, скільки він просив, розпитувала тітку Лесю про її роботу лікаря.

Мені було незвично читати про те, що Аліція може так легко відкривати свої секрети мамі, а мама їй свої. Не знаю, чому я така. Просто не можу уявити, що це можливо - відкрити комусь найпотаємніше. «Зорю, Зорю, ти ж уже це зробила, давши мамі щоденник». Раптом я відчула злість на себе за такий вчинок, але, як завжди, одразу себе заспокоїла: «Твоє найпотаємніше в тобі, не в щоденнику».