Розділ 7. Який підкорює небо

-Розділ 7-

Який підкорює небо

-Тарасику, у мене до тебе три питання. Перше: навіщо тобі кашкет, коли нема сонця? Друге: ти збираєшся доїдати пиріжок? І третє: ти все ще бажаєш обливати Захара водою?

-Не знаю.

-Що не знаєш?

-Нічого.

-Навіть чи бажаєш обливати Захара?

-А, ну це хочу.

-Тоді тримай водяний насос, дядько Кирило дозволив узяти, дивись не поламай…

-Ого!

-…і прискай в Захара скільки хочеш, тільки дивися, щоб він не ішов за мною.

-А чого?

-Бо так треба.

-Чого?

-Я зараз заберу назад.

Цього хмарного ранку я дізналася те, що може змінити моє життя і життя Захара. Бо, коли здійснюється заповідна мрія, життя стає інакшим. Якщо і не назавжди, то хоча б на деякий час, який створює силу силенну спогадів.

Усім гуртом ми рвали малину, якої сьогодні вродило дуже багато. Якось я випрямила спину і подивилася перед собою. І тут я побачила над лісом… повітряну кулю. Я нестямилася від відчутів, які хвилями накочувалися на мене. Здивування, радість, ошелешення, гіркота, надія. За своє життя я ще ніколи не переживала за одну секунду стільки всього.

-Тітко Лесю! – звернулася я до жінки, не спускаючи з ока кулю. – В Карпатах можна політати на повітряній кулі?

-Так, - відказала вона з-за зеленої стіни, яку збудували кущі малини.

-А скільки це коштує? – я досі слідкувала за повільним рівномірним рухом небесного корабля.

-Вісім тисяч, наскільки я знаю.

-За одну людину?!

-Ні, одного не беруть, тільки двох або трьох.

Ввімкнула автопілот, а сама, поки мої руки рвали ягоди, поринула у роздуми. «Вісім тисяч. У мене є тисяча, яку я зібрала, працюючи промоутером, щоб мати змогу платити за подальше навчання у музичній школі. Але, так, як не судилося, можна вкласти ці гроші. Іще цілих сім тисяч… Дві може дати Захарові батьки, дві – мої… три… Може дядько з тіткою теж дві дадуть… А де взяти ще тисячу?»

Я почала занепадати духом. І не через те, що не вистачить тисячі, а через те, що може не вистачити цілих семи. Чому? А тому, що наврядчи дорослі забажають дати такі великі гроші у воєнний час. Але хто ж знає, коли ще трапиться така нагода? Ні, будь-що, а треба спробувати.

І ось зараз, коли Тарасик втік, наготувавши мов гвинтівку насос, я приступлю до здійснення мрії Захара – підкорити небо. Спершу подзвонила мамі й розповіла про свою ідею. Вона відповіла, що спробувати можна й припустила, що усі інші теж будуть за неї. І не помилилася. Коли я розповіла усе Захаровій мамі, вона одразу дала дві тисячі, так само зробили і дядько Кирило та тітка Леся. З величезною надією, хоча ще з хвилюванням за недостачу грошей, я знову подзвонила до мами і попросила скинути дядькові Кирилу на банківську картку дві тисячі.

-Обшето, завжди має платити кавалєр, – мовила вона мені, повідомивши, що вже скинула гроші.

-Який ще кавалєр, мамо?!

-Ну, друг.

Я попрощалася, поклала слухавку і пішла, бурмочучи собі під ніс: «Ці дорослі…» Як не скажеш їм, що це має бути сюрприз, то самі і не догадаються.

-Може вона мала на увазі кавалера Ордену Мерліна, – неочікувано вигулькнув з-за дерева Захар.

-Ти що так лякаєш?! – відсахнулася я.

-Вибач.

-Ти стежиш за мною?!

-Так, від ранку. Ти гарно приховуєш секрети, а от підготовку до здійснення сюрпризу не дуже.

-Дякую за комплімент, - спохмурніла я і бухнулась у крісло-гойдалку. Тарасик безтурботно кропив з насоса матіоли, наспівуючи «Стефанію», повністю забувши про свою місію.

-Серйозно, - Захар сів поруч, на терасі. - Ти думала я не помічу, що, поки Тарасик за мною ганяється, ти ходиш і збираєш гроші?

-Умгу.

-Можеш не казати на що вони. Треба ще тисячу, так?

-Так. Ти, певне і так здогадався на що вони, коли знаєш, скільки мені треба…

-Ні, цього я не знаю. Просто чув, як ти спитала Фіделя чи не має у нього зайвої тисячі.

Усередині залоскотала веселість. Ми пішли в будинок, піднялися в нашу кімнату і Захар вийняв з рюкзака свої єдині гроші.

-Сам собі купляєш подарунок, – зітхнула я, беручи їх.

-То й що? До речі, якщо це буде тварина, то я б хотів…

-Ельдертер’єра, – закінчила я за нього.

-Ти запам’ятала? Я тобі це ще в третьому класі розповів!

-Звісно запам’ятала. Я дуже багато чого пам’ятаю.

Дядько Кирило говорив по телефону, а я сиділа на стільці у кухні.

-Ну як? – запитала я, коли він поклав трубку.

-На завтра передають гарну погоду. Відліт зранку о шостій, – з усмішкою повідомив він.

Я ледве дочекалася вечері, щоб повідомити Захарові, що скоро здійсниться його мрія. Врешті, коли тарілки спорожніли, я встала з-за столу, вдавано прокашлялася і сказала урочисто:

-Прошу хвилинку уваги! Усі ви знаєте, яка важлива подія має завтра статися…

-Я не знаю, – нагадав про себе Тарасик.

-Усі, крім хлопчика, який не дуже гарно вміє берегти секрети і хлопчика, для якого усе це було зроблено. Що ж, хлопчику, – повернулася я до Захара, який теж встав, наче я виголошувала йому тост, – завтра здійсниться твоя мрія… Ти побачиш світ із корзини повітряної кулі.

-Що?! А як же ти?

-Я теж. Ми полетимо разом.

-Полетимо! Ура!!! Ми полетимо! – він заскакав, взявши мене за руки.

-Так, полетимо, – засміялася я. Ми скакали, як скачуть від радості малі дітлахи.

-Що ж, козенята, думаю ви наскакалися вдосталь. Вам потрібно раніше лягти, щоб гарно виспатися, – сказала Захарова мама.

-Тільки спершу вони повинні оволодіти мистецтвом фотографії, – підійшов до нас дядько Кирило. – Я їх навчу, – кивнув він свої дружині, яка з готовністю піднялася. Переможена тітка Леся залишилися сидіти на своєму місці.

Дядько показав нам, як користуватися фотоапаратом, потім ми приготували на завтра одяг, склали в рюкзаки ще одяг (діти, там буде холодно! Візьміть ще оці кофти), сходили в душ і повкладалися в ліжка. Було пів на десяту вечора.