Розділ 6. У якому падають осяйні стріли

-Розділ 6-

У якому падають осяйні стріли

Далі ми лежали мовчки. Я поглянула на годинник і побачила у місячному світлі, що до півночі ще ціла година. Мені раптом почалося здаватися, що це все просто жарт, що, прийшовши до великого дубу ми не застанемо там нікого. Щось схоже відбувалося і нашої минулої місії. «Краще хай жарт буде, ніж потрапити у руки якогось бандита». Від такої думки аж мороз по шкірі пройшов. «Та що ти таке надумуєш, Зорю?» А що як?.. Чи не попадимося, справді, на чийсь гачок? Але, назад дороги вже нема. Сама ж запропонувала. Як це буде з моєї сторони, якщо зараз відмовлюся йти? «Стань на цю ніч ґрифіндоркою, - сказала я собі. - Ти ж входиш до АЮШ, будь смілива!»

Мені наше становище зараз дуже нагадує те, у якому були Ява і Павлуша, перед походом до Києво-Печерської Лаври. Зараз я візьму книгу і навіть зацитую вам. Ось, знайшла: «Немає, мабуть, нестерпнішого чекання, ніж отаке, коли лежиш без сну, нерухомо і ждеш. Та ще ждеш, не знаючи, що тебе жде. Коли треба опівночі йти кудись у страшну безвість… У голову лізуть різні темні думки і спогади» Скажіть мені на милість, чого завжди, як йти вночі кудись, то обов’язково опівночі? Того, що це інтригуюче звучить: «Опівночі»? Я стараюсь, щоб жодна темна думка не пролізла у мою голову. Краще згадати щось хороше.

Перший спогад, який виник у моїй уяві, був з одного осіннього дня. Це було ще до Бабиного літа. І до війни. Павутиння ще не кружляло усюди, атакуючи кожного, а рої мух не переслідували, як вийдеш надвір. Це був погожий день, у який нарешті тато здався перед нашими вмовляннями. Довгий час бабуся дуже хотіла по гриби, а я ще довше мріяла піти у ліс. І звісно тато розумів наші натякий, їх би кожен зрозумів, але не піддавався. Річ у тім, що це ж село, як не як. Тут навіть взимку куча роботи і дорослим шкода втрачати день або навіть пів дня.

Та, як я вже сказала, він все ж таки здався, і ми нарешті поїхали у ліс. Розміщується він за полями, за такими рідними серцю широкими полями. Колись по них бігали мої босі ноги, як щастило піти з батьками на пасовисько. Зараз поля поросли височенною травою; то там, то тут, повиростали колючі кущі й іноді навіть можна було помітити якусь пусту бляшанку, пляшку чи пакет. Але ці поля все одно рідні мені і завжди такими залишаться. Адже це українські поля, ніде більше таких немає.

Кує зозуля, виспівують птахи, хрускотять гілки і листя під ногами, а сонце світить, хоч вже й не гріє, як улітку. Ми вирішили розділитися – Тарасик пішов з татом, я з мамою, а бабуся швиденько почимчикувала сама. «Не сумніваюся, що вона назбирає більше, ніж ми всі разом узяті» – подумала я, усміхнувшись, коли вона вже зникла між ялин. З мене, правда, мисливець за грибами ніякий, але мене ж не за ними тягнуло, а у ліс. Тож я часто відходила від мами, щоб повністю поринути у його неповторну загадковість.

Отак, знову відійшовши трохи, я почула біля себе якесь шурхотіння. Пригледілась і побачила маленький сіренький клубочок з довгими вухами та великими очима, що, нашорошившись дивився на мене. Це був заєць. Але чому він не тікає? Невже не боїться мене? Я почала повільно підступати до нього. Зайчик зачекав, доки я підійду, а потім неквапно зробив декілька стрибків і знову сів, подивився на мене. «Він що мене кудись зве?» – промайнуло у голові. Я знову підійшла і він знову відстрибнув. «Мов у казці! – подумала я. – Напевно, зараз приведе мене до нори, крізь яку я впаду у яку-небуть країну, що весь цей час ховалася під полями». Тваринка повела мене у частину лісу, де, схоже, давно уже ніхто не ходив. Тут росла висока трава, на якій, немов на перині, лежали повалені дерева й колоди. Я перелазила через них і намагалася не загубити поглядом зайчика, який стрибав серед трави і не боявся зачепитися за в'юнкий бур’ян чи перечепитися через якийсь корінь.

Не довго ми ішли, й тут заєць шугонув у нірку під високим розлогим деревом. Що ж, час відправлятися до країни Чудес. От тільки в цю нірку я не пролізу. Я поглянула на стовбур дерева, під яким жив заєць. Він був покритий з одного боку мохом, на який падало проміння сонця і через це мох немов світився. Я схопилася за гілляку, яка знаходилася невисоко від землі, залізла на неї, потім на ще одну і ще одну. Вилізши на міцну велику гілку я сіла й подивилася уверх, щоб побачити, чи можна залізти вище і чи це безпечно. Надомною була майже така ж довга і широка гілка як та, на якій сиділа я. Почала видиратися і вже була досить високо над землею, та страху, що можна впасти, не було ні сліду. Останній ривок і я вже на тій великій гілці.

Переді мною простелився увесь світ чи, принаймні, пів світу. Недалеко внизу стояла мама і розглядалася навкруги.

-Мамо, я вгорі! – гукнула я.

-Ти що там робиш?! Хочеш звалитися? – злякано загукала вона.

Повернула голову праворуч і помітила вдалині Тарасика і тата.

-Буй, буй! – гукнула я.

-Гей, гей! – відізвався Тарасик і почав шукати мене поглядом.

Це наша, так би мовити, фішка. Але, часто її використовувати не виходить, бо батьки кажуть: «Діти, ви що, в лісі?». Ну, як скажуть вони цю фразу зараз, то ми відповімо «Так» і на тому закінчимо дискусію.

Ліворуч від мене була бабуся, а позаду… В мене відвисла щелепа, коли я побачила поляну, встелену грибами. Я швидко злізла з дерева і привела до тієї поляни маму. Коли ми всі зібралися біля машини, бабуся більше за всіх здивувалася, побачивши, що у мене в відрах більше грибів, ніж у неї.

-Де це ви стільки познаходили? – поцікавилася бабуся.

-Запитаєш у зайчика, – мовила я.

-У якого зайчика? – запитали усі.

-Напевно, у того, який мені колись завжди передавав хліб, коли ви були на полі, – посміхнулася я.

Сонце майже зайшло. Небо було оповите хмарами, але там, де ховалося сонце, частинка неба золотою яскравою аркою відділялося від них. А якби ми були не на полі, я б цієї краси не побачила. Чи може хто не любити захід сонця за полями?