Розділ 5. У якому час робити велику дурницю

-Розділ 5-

У якому час робити велику дурницю

-Журавель Зоріано, а ви часом ні про що не забули?

Ми сиділи на терасі і лущили арахіс на салат. Віяв легенький вітерець, світило сонце. Було тихо і спокійно, бо Тарасик пішов гратися до сусідських хлопчиків.

-Про що ти? – не зрозуміла я.

-Може про якусь книгу?

Без гордощів скажу, що я дуже здогадлива і це часто обертається мені на зло, як от зараз. Я відчула, що у мене почервоніли вуха. Таки розсекретив мене Захар!

-Ну, може, – пробубоніла я.

-Я так і думав. Одразу помітив, що ти уникаєш «Позолоченої рибки». Розкажи, чому?

-Просто… Це ж Барбара Космовська…

-Це я теж помітив.

-І вона написала «Бубу»

-І це для мене не новина.

-Гаразд, слухай. Коли рік тому я читала «Бубу», то я змогла проковтнути цю книгу тільки завдяки тому, що їла її у сприятливому середовищі – у татовому бусі. Вона занадто… кхм… відверта.

-А, все ясно. Ну я можу ручатися за «Позолочену рибку», вона зовсім не така… кхм… відверта.

-Чесно? – недовірливо зиркнула я на друга.

-Чесно-чесно. Я впевнений, що тобі вона сподобається. А ти що, зібралася зовсім її не читати?

-Умгу. «Бубу» ми не встигли пройти, вона була останньою в програмі на восьмий клас. А «Позолочена рибка» у списку теж стоїть остання. То я подумала, що, може, ми і її не встигнемо.

-Ха-ха-ха! Ніколи б не подумав, що ти можеш сподіватися, що ми не вивчатимемо книгу! Ще скажи, що ти не хотіла б, щоб ми вивчали Гаррі Поттера!

-Не хотіла б, – відказала я, що Захар перестав сміятися, мов натиснули на кнопку вимкнення. Він вражено подивився на мене.

-Що? – коротко промовив він.

-Буде не цікаво щоразу отримувати дванадцять.

-Як це не цікаво? – ще більше здивувався Захар.

-А так. Іноді я десятці радію більше, бо тоді один відмінник на прізвище Чумак виглядає задоволеним, отримавши більшу оцінку, а не таку, як і я.

За розмовою ми спершу не помітили одну дивину, яка ходила недалеко від нас. Лише коли Тарасик, що прибіг попити води, вигукнув: «Голуб!», ми повернули голови і побачили птаха з білосніжним пір’ям. Він, смішно схиливши голову, позирав у наші руки.

-Тримай. – простягнула я йому арахіс

-Думаєш, можна? – засумнівався Захар. Але голуб уже із задоволенням дзьобав горіхи.

-Поглянь! Що це? – Захар нахилився обережно і відв’язав від лапки пташки червону нитку, якою був зв’язаний невеликий сувій паперу. Тільки хлопець забрав руку, як голуб спурхнув у небо і полетів у бік міста. Ми перезирнулися.

-Може, пошта голубами знову в моді, а ми і не знаємо? – припустила я.

Захар стенув плечима і розкрив сувій.

На папері були виведені такі слова:

‘’Сьогодні опівночі приходь до великого дуба і ми будемо споглядати, як кілька годин підряд оксамитову темряву над землею пронизуватимуть осяйні стріли’’

Букви були написані під таким нахилом, що мені довелося схиляти голову набік, щоб їх прочитати.

-Осяйні стріли? – промурмотіла я.

-Зорепад ,– незворушно відповів Захар. – Дядько казав, що дванадцятого серпня буде зорепад.

Він дивився на мене з дивним виразом обличчя. Його зелені очі мов закам’яніли.

-Що з тобою? – зойкнула я.

Він тихо спитав:

-У тебе хтось є?

-Так, в мене є ти, Тарасик, бабу… Як це по-дурному. Ти ж знаєш, що я зрозуміла про що ти.

-Отже є, – він втупив очі в миску з арахісом.

-Та звичайно ні! – обурилася я. – Як ти міг таке подумати?! Я тут навіть нікого не знаю! І це я, Захаре. Я ж дика, як однокласники говорять. Та й мені всього лиш чотирнадцять! Як у мене може хтось бути?

Він пильно подивився мені у вічі щоб побачити чи кажу я правду.

-Звісно це правда! – знову з обуренням відповіла я на його погляд. – Я ніколи не брешу і ти це прекрасно знаєш.

-Так. Вибач, Зорю. Напевне, це просто якийсь жарт.

-Напевно.

Хоч ніхто з нас не забув про лист, але до вечора ми про нього не згадували. По обіді, коли пекло сонце, ми пішли під вербу. Захар читав якусь історичну повість, а я «Позолочену рибку».

-Йой! – вигукнула я. – Роберт теж має зелені очі і грає на скрипці!

-Еге ж. Я вже думав, як пояснити критикам, що ти ні звідки не списувала.

-От зараз і пояснимо.

Дорогі крити! Я приношу вам щирі вибачення за те, що мій друг дуже схожий на Роберта із книги «Позолочена рибка». Якби я навіть вигадала образ Захара, то повірте мені на слово, я придумала його більше, ніж за рік до прочитання цієї книги. Щиро ваша Настася Книжкова.

-Думаю, підходить, – схвалив Захар. Він закрив книгу і піднявся на рівні. – Я занесу книгу, візьму фарби і піду в ліс намалюю кульбабки. Ти зі мною?

-Я ще трохи почитаю і прийду.

-Гаразд.

Він пішов, а я трохи відволіклася від книги і знову почала думати про назву книги. Коли Захар вимовив «Кульбабки», у мене з’явилася ідея: «На парашутиках кульбабки». Але це зовсім дитяча назва. За весь час, який я намагаюся придумати щось путнє, гарною була лише назва «Філософія підлітків». Але я відчуваю, що можу вигадати щось набагато краще.

Ще трохи почитавши, я взяла у руки книгу і пішла вздовж берега озера до лісу. Зайшла у нього, а потім зупинилася і свиснула. Лісом прокотилося ехо. Воно відбивалося від кам’яних брил, від скель і розносило цей звук по всіх своїх стежках. За кілька секунд ліс приніс протяжніший свист, джерело якого було десь праворуч і попереду. Я пішла між дерев і скоро знайшла Захара. Він сидів з альбомом на колінах, у футлярі від скрипки біля нього розміщувалися фарби. В той момент я подумала, що Захар обов’язково має намалювати те, як він малює, бо в цей час його очі стають зеленіші, ніж навіть коли він грає на скрипці.

-Ти справді дуже добре бачиш, коли можеш це зобразити – я поглянула на його малюнок кульбаб, які насправді виглядали не настільки чарівно, ніж він їх зобразив. Він бачив їх іншими, але справжніми.