Розділ 4. У якому з'являється Вічність

-Розділ 4-

У якому з’являється Вічність

-Зорю! Я придумав загадку.

-Так? Ну, розкажи мені.

-Довгонога розумаха і ганяє, наче лань.

-Хмм… Ну, коні розумні і ганяють.

-Можна наче кінь. Конякою тебе теж називали батьки, коли ти сміялася.

-Ах ти ж! Ну я тебе зараз!

-Ха-ха-ха!!!

-Іди сюди!

-Ви що робите?

-Захар! Рятуй!

-Не втечеш! – ми бігали круг Захара.

-Ага! А отак тобі! – я зловила Тарасика і почала кошлатити рукою його волосся.

-А-а! Відпусти! Я ж просто пошвидкував!

-А от і тобі! – Захар відомстив за Тарасика тим же, що я зробила брату.

А потім вони падали зі сміху, побачивши, що сталося з моїм волоссям. Я побачила своє відображення у вікні і теж засміялася.

-Ну ви, діти! З вами не знудишся! – прийшов за хату дядько Кирило, де я намагалася полагодити скакалку, яку десь у майстерні надибав мій братик. – Пішли, Тарасику, тобі час спати. Цього разу я прочитаю тобі казку.

Тарасик поплентався в кімнату Ярослава, а я в кімнату Маші і Саші, щоб спакувати наплічник. Ми збиралися у місто. Мій друг вирішив провести мені таку екскурсію, яку проводила йому я по селу.

-Ми пішли! – гукнули на порозі Захаровій мамі, яка вишивала щось у вітальні.

-Дивіться там, обережно! – поглянула нам услід, поки руки продовжували вправлятися голкою по білосніжному полотні.

Дорога, що проходить біля воріт будинку, не має ні початку, ні кінця. На південь вона тягнеться до угору і переходить в лісові доріжки, які вже тоді губляться у заростях. У протилежний бік, тобто на північ, спускається до міста і перетворюється у вулиці. Одна з них веде до озера, де завжди багато народу. Тією вулицею ми й пішли. Часто зустрічали Захарових знайомих – він умів заводити друзів. Поки ми йшли вздовж долини, я почула він Захара чимало розповідей про пригоди, які він мав тут із тими друзями. Вдруге за це літо я подумала, що мій друг – справжній магніт для пригод.

Про Васька, який, разом з трьома хлопцями молодшого віку, пас корів, історія була найдовша і найменш схожа на реальну. Мовляв, роки два тому пішов він у купальську ніч шукати квітку папороті й повернувся у новій сорочці і купою грошей у кишенях. І всім доводив, що знайшов квітку, що це все вона йому дала.

Та ніхто не повірив, звісно. Досі всі вважають, що він те вигадав, щоб перед іншими юнаками вознестись. А де Васько ті гроші взяв – так ніхто і не зумів толком пояснити. Знають, що нікого він би не обікрав, а ніяка інша історія не плететься.

-А він собі ні пари з уст, хоче, схоже, так залишитися в історії загадковим молодцем, що нібито знайшов квітку папороті, - закінчив розповідь Захар.

В той час ми уже піднялися на пагорб і дивилися з нього на озеро. Потім я обвела поглядом усе навколо – всю піді мною і канатну дорогу трохи вище від місця, де ми стояли, віддихуючись. Аж тут мій погляд зупинився на одній жінці. Чому вона привернула мою увагу? Бо була не така, як усі інші «пасажири», які захоплено споглядали зі свої крісел красу Карпат. Замість радості на обличчі її навіть з такої віддалі легко можна було побачити сум. Мені здалося, що дивиться вона на череду корів на зеленій долині. І я одразу збагнула. Корови. Їх мало. Якийсь десяток, навіть менше.

За мого дитинства у нашому селі було багато корів. Пам’ятаю, як ходила з батьками пасти їх на поле, коли вже була старша. На заході ми гнали їх додому. Бувало і відчинені ворота заходило дві, три, а то й чотири корови. А що Зараз? Майже не залишилося рогатої худоби. Череда, як це не прикро, доживає свої останні роки. Може, колись від сіл і зовсім нічого не залишиться. Може вони перетворяться на пустелі.

І тільки тут, на заході ще пам’ятатимуть традиції українського народу. Череда, хай буде з п’яти корів, але збережеться. Аркан не перестануть танцювати, вишиванки не перестануть носити. У ту мить на пагорбі я зрозуміла, що західна Україна завжди була і буде найсильнішою, найвитривалішою. Сильнішою і за моє село, і за села центру, півночі та півдня. Чому? Може через те, що тут колись не змогли викорінити український дух. І не викорінять ніколи, бо ті, хто знову намагаються це зробити як і усі часи після виникнення на болотах князівства, якого тут назвати гидко, сюди, до Карпат не доберуться ніколи.

Я закінчила роздуми і змогла краще роздивитися ліс, яким ми йшли. Власне, це був маленький молодий лісок, дерева у ньому росли віддалік одне від одного. Коли поросла травою доріжка завернула праворуч, раптом нізвідки взявся дощ. Я поглянула у небо. Воно досі було яскраве, досі світило сонце. Але дощ починав лити усе сильніше. Він був теплий і під ним було так приємно йти! Я жмурилася і усміхалася, аж поки не зрозуміла, що так і на горіхи отримати можна, як прийти додому мокрими, як хлющі. «Чого ж ви не заховалися? – спитають нас. – Невже хочете захворіти?» А захворіти справді не хотілося.

-Поглянь! – Захар показав на величезний лопух, що ріс обабіч дороги. Він був такий здоровенний, що ми обоє змогли під ним сховатися. Вперше і, напевно, востаннє в житті я бачила такий здоровенний лопух. Ми дійшли під ним до вулиці, що недалеко перетікала, мов річка, у дорогу біля будинку дядька Кирила та тітки Лесі.

Тут у мене з’явилася ідея.

-Ага, витягаєш олівець? – помітив мій рух Захар і вказав кудись пальцем: – Он там старе дерево.

Дощ і не думав припинятися. Ми попрямували до самотнього каштану. Впритул підійшовши до стовбура, я відірвала маленький шматочок кори дерева. Почала на ньому писати своїм коротеньким простим олівцем і в цю мить щось впало мені на голову. Щось колюче.

-Ой! – Захара зброя за нового нападу черкнула по руці.

-Гей! – підняла я голову вверх, очікуючи побачити якогось малого шибеника і ледве ухилилась від третього каштану. Але побачила я не хлопця, а дівчину, старшу за нас на рік чи два. Вона осудливо позирала то на мене, то на Захара своїми блакитними очима, тримаючись ногами за гілку, а руки поставивши в боки.