Розділ 3. Який каже: –Намалюй мені баранця

-Розділ 3-

Який каже:

–Намалюй мені баранця

-Олежку, - сказала мама строго, - обіцяй слухатись бабці, а то прийде з лісу вовк і забере тебе.

-От бачиш, кожна книжка каже, що треба слухатися старших. Чого ж ти мене не слухаєшся?

-Там написано слухатися бабці, а не сестри!

-От розумник знайшовся! Прийде і до тебе вовк, Тарасику. Бачив, ліс недалеко, біля озера?

-Та там нема вовків!

-Звісно є!

-Нема! Я дядю Кирила питав. Він каже, щоб не я не боявся, бо там тільки лисиці є. А вони вдень не ходять.

-А ти чого його питав? Сам, бува, не хочеш в ліс піти?

-Ти що, Зорю! Я ж загублюся! То я питав, бо мама мені цей розділ прочитала і те саме, що ти казала.

-Тю! А чого ж ти не кажеш, що ви його вже прочитали?

-Просто.

-Що за галас? У вас знову інформаційна війна?

-Ні.

-Так. Ти ж казала, що не можна одманювати, Зорю.

Я закрила книжку, вручила братові і швидко пішла допомагати на кухні. Захар тим часом сів на моє місце і продовжив читати Тарасику з місця, де вони з мамою зупинилися. Вони сиділи на терасі. Тераса дуже затишна. Тут усе затишно: і будинок, і двір, і садок, і озеро, і ліс. Усе таке гарне, що ні на мить не полишає відчуття, ніби я в казці.

Була середа. Сонце скочувалося до обрію. Мені згадалися заходи у тихих соснах і слова у останньому сонячному промінні, що смугувало аркуші. Давно уже я не бачила заходів у тихих соснах, давно не читала, притулившись до стовбура дерева, що віддавало тепло, ввібране за день.

Раптом я зрозуміла, що мушу почитати просто зараз, інакше не дотерплю ще кілька годин. А я ж мушу дізнатися, що з ним буде!

-Вуйку, - я намагалася використати це слово щоразу, як зверталася до дядька Кирила, бо воно мені дуже подобалося, - а ваш Тайсон любить приймати ванну?

-Тайсон? – перепитав чоловік, ставлячи у духовку пектися рибу. – Важко сказати, чи він зовсім щось любить. Мені часто здається, що йому однаково на все на світі. Де ночувати, де їсти, навіть що їсти.

Тайсон – кіт дядька Кирила і тітки Лесі, який приходить і йде собі з дому, коли йому заманеться. Саме сьогодні він вилежувався на терасі, неподалік від Захара й Тарасика і куняв.

Уже через кілька хвилин ми сиділи під вербою біля озера і читали «Старий і море», а кіт забрав усю увагу Тарасика, який навіть не помічав його байдужість до мильної шапки, яку хлопчик споруджував на його голові.

«Старого і море» нам дала тітка Леся, так, як бібліотеку не вийшло відвідати і ми не мали, що читати. Ну, майже… Але про це пізніше. Тітка Леся дістала з горища на Захарове прохання свої книги і я побачила серед них цю. Вона зацікавила мене, тому що у моєму блокноті є слова Ернеста Хемінгуея:

Ми стаємо міцніші там, де ламаємося

Я сказала про це Захару, він погодився і от, почитавши другий день, ми щойно її закінчили. Зазвичай мені подобається розтягувати задоволення від читання, але тут я хвилювалася за старого, тому читали досить швидко. Захар читає швидше за мене, тому, як ми беремо одну книгу на двох, я сідаю зліва, а він справа. Коли йому потрібно перегортати, ми тримаємо сторінку у вертикальному положенні і, нахиливши голови, читаємо свої сторінки. От і зараз Захар дочитав перший і чекав, поки я закінчу. Коли я закрила книжку зі спокійним серцем оглянулася навколо і побачила, що вже почало сутеніти. Встигли таки! Я запитала про Захарові враження, він відповів:

-Цікаво, хоча прагнення до здійснення мрії одразу видиме.

-То вона тебе не здивувала?

-Ну, як. Не дуже.

-Стій, щось я не можу зрозуміти. Коли я читаю, то читаю так, ніби нічогісінько не знаю, повністю вникаю в книгу. А вже потім будую паралелі. От тут, у «Старий і море», є немов відображення моєї історії, але я подумала про це тільки зараз. А до цього я читала і бачила усе очима старого.

-Ну бачиш, ми робимо одне і те саме, а сприймаємо інакше.

-Так, це незвично. Це що, такий секрет дружби?

-Схоже на те.

Це було нове відкриття, яке мене здивувало. Раніше я не знала, що у нас дещо різняться думки саме про читання, адже ми завжди лише обсуджували саму книгу. Тут на думку спали гарні слова.

-Які? – спитав мій друг.

-Коли думаєш, що всі стежки уже пройшов, то піди хащами і побачиш, що насправді нічого не знаєш.

-Часом ми всі забуваємо копати глибше, - мовив він, глянувши на двох качок на тому краю озера.

-Еге ж, - погодилася я.

-Знаєш, таки є одна книга, про яку я б ніколи не сказав, що зрозумів її одразу.

-І що ж це за одна?

-«Аліса в країні Чудес», - відповів він. - Я хочу прочитати її знову і збагнути усе.

-Думаєш, у божевілля є логіка?¹ - уважно подивилася я в його зелені очі.

-Так, думаю. І ти так думаєш, - очі всміхнулися.

-Ти надто добре мене знаєш.

-Звісно, це ж усе твої думки.

Качки пливли поруч. Такі безтурботні. Такі вільні.

***

П’ять днів, проведені в Карпатах були дуже цікаві. Ми багато де побували, багато чого побачили, багато місць відвідали. Але я й досі маю намір нічого вам не розповідати. Розкажу тільки про те, що ми робили у вільний від цих походеньок час.

Найперше мені дуже захотілося до лісу. Захар там проводив багато часу під час відвідин дядька і знав його як свої п’ять пальців. Я зроду в такому гарному лісі не була! Дерева проштрикують своїми верхівками небо і за це ображене сонце пускає туди, униз, де ідуть двоє підлітків, мало світла. І так це незвично виглядає! То там, то тут над землею підіймаються кам’яні брили та скелі, покриті мохом. Ці кам’яні згадки залишило по собі Сарматське море.

Наш маршрут пролягав по крутому схилі. Внизу хащі, вверху сосни, що утримують широким корінням пагорб. Потім стежина стрімко падала і йти доводилося повільно й обережно. До вух долинув гул і тихий дзюркіт, незабаром ми дісталися струмка. У нього впадав невисокий водоспад і безперестанно підганяв воду. Вона бігла по камінні, яке стало таким слизьким, що навіть такий відчайдух як Захар не насмілився по ньому дістатися на протилежний берег. Натомість ми попрямували вверх проти течії лівим берегом. Натрапили на боброву греблю, але самих бобрів не побачили. Попереду перекинувся через струмок місток. Дошки відлунювали наші кроки і я зрозуміла, наскільки цей звук розмови дерева мені до душі.