Розділ 2. У якому в трамваї знаходиться філософи

-Розділ 2-

У якому в трамваї знаходяться філософи

Ці звуки… чух-чух, чух-чух… нагадали мені одну подію.

Якось я їхала трамваєм і тут мою увагу привернули тихі слова в кінці вагона. Часто до мене долинало одне і те саме слово – життя. Я знаю, що неввічливо слухати чужі розмови, але це ж це така рідкість, коли двоє незнайомих людей починають в трамваї говорити про життя. І тут я запитала себе «Яке найпрекрасніше слово?» і відповіла «Життя». «Яке найзагадковіше слово?» «Життя». «Яке найбільш хвилююче слово?» «Життя». Чомусь такий у мене внутрішній діалог склався. І я відповідала собі саме «життя», хоч на перше питання можна було відповісти «кохання», на друге – «вічність», на третє – «світ», або ще багато чого іншого. Але тоді, в тому трамваї двох філософів (чи, радше, трьох?), я відповідала собі саме «життя».

Ці звуки… чух-чух, чух-чух… нагадали мені стрілочника з «Маленького принца». «Тільки діти знають, що вони шукають».

Ці звуки… чух-чух, чух-чух… чомусь змусили мене запитати себе: «Зорю, ти щаслива?» «Так, Зорю, я щаслива» - була відповідь. «А що робить тебе щасливою?» Я задумалася над цим питанням. І тут мені вдарила в голову дивна думка. «Ні, це абсурдно». Чи може все-таки правда? Я вирішила висловити її. «Те, що робить мене нещасною, робить мене щасливою». «Хіба таке можливо?» Я швидко ще це раз обдумала. «Так, можливо, Зорю»

-Пограємо у шахмати? – повернув мене у реальність Захар. Він тримав маленьку шахматну дошку з мацюпусінькіми фішками.

-Так, давай.

-Я теж хочу!

-Ти ж не вмієш, Тарасику!

-А я хочу!

-Тихо, діти! Ви де знаходитеся? – почула наші голоси мама, яка саме говорила з Захаровою мамою по телефону.

-В потягу, – разом відповіли ми у слухавку, яку піднесла до нас жінка.

-А ви бачите, скільки там людей?

-Багато, – знову сказали ми.

-То не сваріться хоч зараз, ради Бога.

-Добре, мам.

-Це все ти винна, – прошипів мені Тарасик.

-Чого це я? – прошипіла я у відповідь.

-Бо ти.

-Діти! – мама все ще якось чула нас.

-Мамо, ти чого кричиш з телефона? Ми ж в потягу, тут багато людей.

Наступного дня, прокинувшись під ті ж звуки чух-чух, чух-чух, я побачила Захара. Він сидів на протилежному ліжку і малював.

-Доброго ранку!

-Привіт. Мені здається, чи ми їдемо в іншу сторону, ніж вчора?

-Так, вже рухаємося на південь.

-Що малюєш? – тихо пересіла до друга я, щоб не розбудити Тарасика.

Він показав мені малюнок на якому був зображений потяг і людська постать, по якій уже можна було здогадатися хто це.

-Гарний Маленький принц! – похвалила я друга.

-Дякую! Я прокинувся, дивився у вікно і мені здалося, що я помітив людину, у якої на вітрі розвівався шарф.

-Ех, шкода, що я не побачила! Тоді написала б Екзюпері листа, що він повернувся, а так я навіть не знаю, чи він був насправді, а чи тобі привиділося.

***

На станції нас зустрів дядько Кирило. Ми познайомилися, сіли в його автомобіль і вирушили далі дорогою. Згодом я побачила, що небо почали закривати сині смуги вдалині, а потім показалися зелені гори. Було незвичне відчуття, ніби я опинилася в чашці. Ми їхали, вітер робив хвилі на зеленому морі ковили. Скоро ми заїхали в місто. Воно виглядало для мене фантастично, бо було зовсім не таке, як Вінниця. Жодних багатоповерхівок, а натомість гарненькі будиночки, розкидані по пагорбах. Було багато зелених кольорів – більше, ніж у селі, мені здалося. Хоча ні, не здалося, так і є – цим завдячуємо горам.

Потім ми їхали битою дорогою вздовж річки. Вона була вузька, а у найвужчому місці виднівся місток з широких дошок. Потім ми почали підніматися на пагорб і річка залишилася внизу. Отоді ми нарешті побачили його.

Цей двоповерховий дім велично стояв на пагорбі, мов володар гір. Коли ми заїхали у двір, познайомилися із тіткою Лесею, дружиною дядька Кирила, я мала змогу гарно все розглянути.

Невеликий відступ: як ви знаєте, наріччя жителів Західної України дещо своєрідне. Діалекти дядька Кирила і тітки Лесі ще модна було зрозуміти, адже вони до одруження жили у центральній частині України. Щодо говірки всіх інших людей з якими мені доводилося пересікатися чи розмовляти, їх часто було важко зрозуміти. Захару не раз доводилося мені пізніше втовкмачувати, що це я таке почула. Тому діалоги із мешканцями Заходу я писатиму без усіх їхніх кумедних, часом дивних, слівець і подібного.

Тепер повертаємося до будинку. Масивні колоди з темного дерева були так міцно прикріплені одне на одне, що, задавалося, жодна земна сила не похитне його. Перед вхідними дверима розміщувалася тераса з м’яким кріслом-гойдалкою. Завжди мріяла на такому посидіти! Клумби перед будинком були чудово доглянуті. Кущі камелій, які мали ніжний рожевий відтінок, росли біля кам’яного муру і це виглядало наче в казці. Зовсім у мене з’явилося враження, ніби я потрапила у книгу «Таємничий сад», яку читала багато років тому.

На задньому дворі був гараж і майстерня, а далі, вниз схилом, тягся садок. Грядки з городиною були не довгі. Найближче до будинку ріс арахіс і стара вишня. Збоку від саду вилася стежка, яка вела до невеликого озерця. Яке ж воно гарне! Оповите якоюсь невловимою таємничістю і легеньким серпанком. По його поверхні повільно пливли дві дикі качки, раз-по-раз занурюючи свої довгі шиї у воду і смішно підіймаючи хвостики. На протилежному боці тягнувся сосновий ліс, височів над озерцем, а над лісом десь далеко височіли гори.

На цьому боці росла верба. По праву руку від неї тягнувся струмок, що з'єднував озеро з річкою. Вона опускала свої довгі коси до озера, ніби підбурювала схопитися за те віття, розкачатися і шубовснутись у воду (що ми потім робили не раз). Під цією вербою ми з Захаром що обіду читали під плюскіт диких качок.