Частина 2 Гори, озеро, зірки. Розділ 1. У якому з'являється інший Він

Частина 2

Гори, озеро, зірки

~

-Розділ 1-

У якому з’являється інший Він

Він біг вулицею в наш бік. Обличчя його було перекошене злістю. Бабка Варвара застигла на місці з банкою молока в руках. Він підбіг до неї і почав розмахувати руками, мов божевільний.

-Шо це з тобою? Чи ти сказився, чи шо? – спитала його бабка.

Він заспокоївся і почав намагатися щось сказати, судячи за звуками, які виривалися з його рота. Врешті, після ще однієї спроби він зміг вимовити одне слово:

-В… В… Вогонь.

Бабка Варвара зойкнула. По землі розбіглися цівочки молока, до якого швидко примчав сірий кіт, немов у «Жив-був пес». Бабка почала голосити, побігши вулицею. Скажи цим сільським бабам хоч одне слово, хоч найменший привід і вони почнуть, мов та сирена, на все село його викрикувати. І не говорить же ж нічого, як люди збігаються на крик і питають, що за оказія. Що ж вона казатиме, як сама почула тільки те «Вогонь»?

Поки зібрався чималенький натовп, він спромігся на ще більше слів і скоро всі зрозуміли в чому річ та й кинулися за відрами, а потім до річки. А бабка Варвара далі бігла, вигукуючи: «Вогонь!» і «Горить!» Напевно, вона хутір перебіжить і далі на село напрямиться. І, вже коли потушимо, то прибуде ще більше люду і може навіть пожежна машина приїде.

Ми стояли серед усього цього балагану, поки Захар не повернув до мене обличчя і не сказав:

-Ти ж знаєш, що для зображення кульмінації перед основною частиною потрібно писати «Пролог», або «Вступ»?

-Та знаю, але я так не хочу. Я краще напишу те що ти щойно сказав, замість того, що ти мав би сказати в той час, в минулому. Так смішно виходить.

-Для читачів то – майбутнє.

-Ну, так, так.

-Думаєш, вони розуміють, про що це ми зараз говоримо?

-Та звісно зрозуміють!

-А якщо ні?

-Ну тоді я поясню: ми пишемо другу частину, події якої відбуваються того ж літа, в серпні. Точніше я пишу, а Захар критикує.

-Не критикую, а додаю деталі, про які пам’ятаю і пишу свої слова, сказані в тій чи іншій ситуації!

-Успокойся, не псіхуй.

-Усе, вибач. Продовжуй.

-Ми пишемо це після перших п’яти днів, проведених в Карпатах.

-Гостюємо у мого дядька.

-Так. Зараз розповімо, як опинилися тут.

Був понеділок, перше серпня. Дні стояли жаркі і вже давно не було дощу. Все залишалося, як і раніше: бабуся скаржилася на те, що жуки поїли картоплю, мама на те, що після ластівок треба кожен день площадку мити, а тато на те, що ціни на те, що продаємо ми, – тобто овочі – низькі, а на все інше високі. Тарасик надокучав своїм «Пішли гратися», ми з Захаром практикували музичні твори дуетом, роботи не зменшилося. Але, одного ранку все змінилося.

Я замітала подвір’я, як пригнався Захар.

-Зорю!

-Що?

-Ми їдемо до мого дядька!

-О, добре, – сказала я. Захар кожного літа на тиждень їхав в Карпати, де живе його дядько. Звісно, я засмутилася, що він покидає село, але намагалася цього не показувати.

-Чому ти не радієш? – запитав він. – Я ж сказав – ми їдемо.

-То я зрозуміла: ти і твоя мама їдете до дядька.

-Ні! Ми усі їдемо!

-Як це?

-Так! Ти, Тарасик, твоя мама і тато їдете з нами в Карпати!

-Ти жартуєш?!

-Аж ніяк! Дядько Кирило запросив усіх.

-А батьки знають?

-Мама пішла їм повідомити.

Я кинула віник на землю, що, хочу зазначити, не властиво такому завзятому флегматику, як я, і побігла на кухню, де зібралися дорослі. Ввійшовши, по виразах обличь батьків я одразу зрозуміла, що вони вагаються.

-Вам треба хоча б маленькі канікули! – я з порогу почала виставляти свої аргументи.

-А садок? – заперечив тато. – Скоро якраз яблука, сливки підуть в ход.

-А скільки ще сапання! – зазначила мама.

-Мамо, та ти весь город вже пересапала! – приєднався Тарасик. – Ну, будь ласка! Я так хочу побачити гори! 

-Дітки, ну поїдьте, – бабуся, звісно, теж була на нашому боці. – Зоря правду каже, треба вам відпочити від цих городів.

-Взимку будемо відпочивати, – поставив вердикт тато. – Через який тиждень, глядіть, вже й картоплю ранню копати. Нема коли по Карпатах роз’їжджати.

-Поки пік, то треба гроші заробляти, про який відпочинок тільки може йти мова? – говорила мама. Я відчула, що можна вже складати зброю. Правду батьки кажуть. Нема як лишати городи, коли все якраз починає родити.

-А чому б, – раптом подала голос Захарова мама, – не поїхати нам утрьох – діти зі мною, а ви залишитеся? Ми вдвох з Зорею легко справимося з Тарасиком, правда?

-Так! – мені здалося, що покладений на землю уявний меч, сам скочив мені назад у руку.

-Ну… Якщо дзвонитимете…

-Десять разів на день? – перебила я маму.

-Щонайменше чотири… І не будете сваритися, – глянула вона на нас з Тарасиком, – тоді, так і бути, їдьте.

Тарасик, Захар і я вигукнули «Ура!» і закружляли по кухні, взявшись за руки.

-Досить, козенята, а то ще стіл перевернете! – казали нам, але було помітно, що дорослим приємно дивитися на нашу радість.

Наступні два дні ми троє працювали більше, ніж завжди. Вирішили відробити дні, які нас не буде. Під вечір другого дня поїхали на дачу збирати яблука, які вже довгенько чекали під деревами. Коли поверталися назад і з’їжджали з пагорба, я бачила, як над деревами попереду клубочився дим.

-Липу палять, – пояснив тато.

Тарасик подумав, що це хмара. Дим навіював мені багато спогадів. Наприклад, як я, коли ми розпалювали вогнище і дим стелився по землі, дуже любила, затримавши дихання, гасати у тій димовій завісі, поки не перечіплялася за грудку чи камінець і той таємничий світ не викидав мене у наш, справжній.