Розділ 12. У якому все налагоджується

-Розділ 12-

У якому все налагоджується

Востаннє дід Семен виглядав таким засмученим рік тому, коли померла його добра дружина бабка Маша. Все так само, як і тоді. Зморшок на його обличчі побільшало і копає він уже не так хвацько. Навпаки, здається, що лопата така важка, що зараз випаде з його кволих рук і він впаде разом з нею. В його очах відбивалася така холодна осінь, якої ще світ не знав. Ішов він наче тільки завдяки вітерцю, який не давав йому гепнутись додолу, мов зламана лялька.

Ми стояли біля яблуні з порожніми відрами (мама вирішила, що можна з зелебухів уже зварити компот) і безпомічно дивилися на діда Семена. Що ми можемо вдіяти? Як допомогти? Будучи у Вінниці ми намагалися щось вигадати, та дарма. Ми ж всього лиш чотирнадцятилітні діти, в яких найдорослішою справою в житті був невдалий арешт шпигуна, який досі розгулює на волі, бурмоче щось собі під ніс і скоса дивиться на нас, коли зустрічає по дорозі. Що ми можемо зробити проти дядька з величезними св’язями? Звідки зовсім така людина взяла тут, у Жмеринці? Втекла з якогось бойовика? «Такі люди є повсюди», - відповів голос мами в моїй голові. Але чому такі люди стають мерами? Чому нормальна людина, яка бачить, які всі вони несправедливі і хоче змінити все на краще, поліпшити життя громади, не стане мером, а ще краще президентом? «Такі люди не допускаються до влади», - це вже був голос тата, я його про це вже питала. Просто досі не змирилася. Мені важко думати про політику. Залишаються питання без відповідей. Чому цей світ такий? А цей час? Ця країна? Ці люди? Я? Чому все так заплутано? Чому усе так важко? Не буду про це.

Дід копав ямки під тином, який відділяв город від дороги вулиці. Раніше в нього там нічого не росло, дід казав, що неродюча земля. Але зараз йому вже, напевно, байдуже, лиш би чимось руки зайняти. Він копав, немов з останніх сил. Копав неймовірно глибокі ями, напевно, бажаючи якнайдовше копати. Його рухи були повільні і весь його образ ніби казав: «Скоро я втрачу не тільки землю, на який прожив все своє життя, де бігали мої босі ного і шкутильгали старечі. Я також втрачу свою гідність. Переїду до власних дітей, які ледве своїх трьох годують, а ще мене доведеться» (він теж вірив, що гроші будуть фальшиві, якщо він їх навіть і отримає).

Коли він висипав землю з четвертої ямки, на купці щось блиснуло у сонячному промінні. Дід Семен повільно нахилився і підняв те щось, покрутив у руках, а потім підняв голову і почав оглядатися навкруги. Ми швидко нагнулися і почали збирати яблука, ніби весь цей час цим і займалися, а не дивилися на нього.

-Він іде сюди, – кутиком рота повідомив Захар.

Дід йшов уздовж сітки, а, зупинившись неподалік, гукнув через дорогу:

-Це ви розкидаєте по моєму городі? – безбарвним голосом спитав нас і простягнув над сіткою руку з чимось. Ми перестали вдавати, що збираємо яблука й подивилися на ту річ. Це була монета. Понівечена, побита часом, немов не одне століття пролежала під землею. Але, як таке можливо? Дід знайшов її на глибині в пів метра. Може її вимили дощі? Цього року літо дощове.

Ми перелізли через штахети, щоб краще роздивитися знахідку. На одній стороні можна було розгледіти якогось чоловіка з хрестом у руці, а на іншому – великий тризуб.

-Не ми це розкидаємо, – відповів Захар і віддав монету назад. – Схоже, вона старовина. І мені навіть здається, що я її бачив у підручнику.

-Мені також так здається.

Цю думку ми не встигли обговорити, бо в цей час підійшов швець Бандебура. У нього такі пишні чорні вуса, що куди там Зіброву рівнятися з ним.

-Добридень! – гукаємо ми.

-Добридень! – відказує він.

-Здоров, Вовко. Куди йдеш?

-Здоров, Семенович. В магазин я. Чув у тебе хату хочуть…- тут він помітив монету у руках діда: - Ого, яка! Видно, дуже стара.

-Еге ж.

-О, хлопче, забереш завтра кеди.

-Добре, дякую, – відказав Захар.

-Ну, я пішов, до свіданя, – пробасив він і пішов далі підтюпцем.

Увечері ми, себто Захар і я, піднялися на горище майстерні, запалили гасову лампу, ввімкнули гірлянду і сиділи, дивлячись, як надходить ніч.

-Дивися, перша зірка – показав мій друг на небо.

-Це супутник.

-Чого б це? – спитав він і в той час «зірка» почала рухатися небом. – Звідки ти знала? – здивувався.

-Вони засвічуються перші, – трохи неуважно відповіла я і одразу запитала: - Захар, а що, як дід Семен не витримає і справді вчинить самогубство? Як сам казав: «Краще вмерти». Не було схоже, що твої слова про те, що він має дожити до нашої перемоги, переконали його.

Захар глянув на мене і серйозно сказав:

–Треба тобі зав'язувати із читанням Агати Крісті.

–Та я знаю, що треба! Але ж може таке бути!

–Що пропонуєш? Щоб я намалював для нього останній листок?*

-Та ні, перед його вікном навіть дерево не росте, – сказала я, а, помовчавши трохи, мовила: - І зовсім, я в романах Кісті будую власні теорії і навіть інколи здогадуюся. Не те, що в твоєму «Шерлоку Холмсі». Він ж просто в кінці розповідає про хід свого дослідження. Сам не здогадаєшся.

-Будемо сперечатися який детектив кращий?

-Ні, не будемо. А от і перша зірка. Можна йти загоряти.

Наступного ранку ми пішли вниз вулицею, а потім звернули на високий пагорб, який вів все в гору і вгору, на Високу вулицю. Зайшли у ворота, підійшли до дверей і почули, що в шевця вже хтось є. Ми не палали бажанням стрітися з Петром Коренем (як ми одразу зрозуміли по низькому басу), тож сіли під яблунею за хатою, де б він нас не побачив з вулиці. Вікно було відчинене, голоси стали гучнішими і ми випадково підслухали розмову.

Корінь: Ти бачив яка вона?

Бандебура: Бачив. Така, з великим тризубом на одній стороні, а на другій дядько з хрестом.

Корінь: А тризуб на все поле монети?

Бандебура: Да.