Розділ 11. У якому неприємностей на всіх вистачає

-Розділ 11-

У якому неприємностей на всіх вистачає

Корениха підстрибом ішла вулицею. У фартуху в неї було багатсько різноманітних цукерок: льодяники із безліччю смаків; шоколадні; з глазур'ю; з горішками. Вона усміхалася від вуха до вуха і весело крокувала, зупиняючись біля кожного паркану. Щоразу набирала повну жменю цукерок і кидала у чиєсь відчинене вікно. І звідки стільки хат взялося? Он тільки вчора було п’ять хат на всю вулицю, а тут Корениха вже щонайменше крізь десять вікон кинула цукерок. Із одного визирав дід Семен, беззубо усміхаючись: «Дай мені отих гарненьких зелених. На вигляд дуже смачні». Незабаром Корениха підійшла і до мого вікна, яке, на відміну від інших, було зачинене. Ось вона бере цукерок з горіхами і кидає мені у вікно, ніби думає, що вони пройдуть крізь скло. Так раз за разом дістає по декілька "Снікерсів" і без упину шпурляє, а я в цей час бурмочу крізь сон: "Ні, тітко Полю , це ж такі, що не вгризеш. Залиште дядькові Петру, чоловіку своєму. У нього такі щелепи, що залізо розгризе. А мені краще "Червоного маку" киньте". От вона набирає "Червоного маку" і рясний дощ з них сипе у вікно. Але тут я помічаю, що вони чомусь вони летять не від догори, не з її рук, а звідкись зверху.

"Торррох. Торррох". Я розплющую очі з думкою відкрити вікно і нарешті наловити цукерок. Підходжу до нього, відкриваю і бачу, що ніякої Коренихи біля забору нема. "Смішно було б, якби так сталося насправді", – думаю. І тут щось починає сипатися зверху. Я піднімаю очі й вже збираюся підставляти долоні, але бачу, що до мене летять не цукерки, а горіхи. Назад закриваю вікно, щоб захиститися від зеленої зливи, а коли вона припиняється, виглядаю ще раз і сторожко дивлюся на горіх. І чого це він раптом перестав мене любити і тепер кидається ще не стиглими плодами?

–Ой, привіт Зорю, – чути зверху голос. – Вибач, просто тут, куди тільки не поставиш ногу – усюди куча горіхів! Я не розбив вікно?

–Вікно ціле, а ти цілим не будеш, якщо звалишся звідти! – налякано кричу я до Захара. – Як тобі зовсім спало на думку так високо лізти?!

–Та... Ми просто... Знайшли з Тарасиком бумеранг... І виявилося, він так далеко літає...

Все закінчилося тим, що Захар не знав, як злізти і татові довелося брати високу драбину, по якій мій друг зліз додолу.

-Дякую! – зніяковіло сказав він моєму татові й віддав Тарасикові бумеранг, який таки зміг дістати.

Ввечері сталася набагато більша неприємність. Ми тоді сапали баклажани і стали, спершись на паркан, відпочити. Тут бачимо, іде вулицею якийсь низенький дядько. Сам огрядний, в білій сорочці – зразу видно, що не з села. Чуприна у нього, як назвала б її моя мама, - вибух на макаронній фабриці. Ми сіли, спершись на паркан спинами, а то ще чого доброго, почне зараз щось випитувати. Точно почне, бо підозріло виглядає. Тут, чуємо, став неподалік, ніби внюхав яких-небудь двох підлітків. Стояв, стояв тут, а тоді як крикне:

-Хазяї! Є хто в дома?!

Точно не з нашого села. У нас тут як хтось приходить до когось і баче, що його на подвір’ї нема, то зве його на ім’я, а потім кричить «Цигани сало крадуть!»

-Є я! Хто се там? – відгукнувся звідкілясь дід Семен. Потім рипнула хвіртка і голос діда прозвучав уже біля нас.

-Здоровенький був, парубче, ти до мене?

-Здрастуйте, я, оце, новий мер Жмеринки. Проходив, оце, в справах і тут побачив, яка, оце, в вас хата і земелька хороша. Дозвольте я, оце, ще зазирну до вас на подвір’я. Ох, який краєвид! (в діда з подвір’я видно на пагорбах продовження села) В житті такого не бачив… Діду, а продай мені свою землю!

Дід усе слухав його мовчки, видно, теж з підозрою, як і ми, а одразу після останніх його слів вигукнув:

-Га?! Ти шо, синочку з берези звалився?

-Та чого ж то зразу звалився? Правда, діду. Така в тебе тут місцина, що навряд чи десь біля Жмеринки ще таку знайдеш.

-Нащо тобі моя земля? Он відбудуй панський маєток тій живи собі на здоров’я.

-Е ні. Щоб ті руїни відбудувати, знаєш, діду, скільки, оце, бабла треба?

-Правильно. А тут все на тарілочці подано, – тихо пробурмотів дід. Якщо вже ми його почули, то й той дядько теж, але весело продовжував.

-І вулики у вас тут, і горіх он який гарний, і садок доглянутий! П’ятдесят тисяч!

-Шо п’ятдесят тисяч?

-Дам п’ятдесят тисяч за землю. А не хочете продавати, то ви мені стільки ж саме.

-Це де таке видимо?! – зірвався на крик дід. – Щоб я за свою власну хату сто тисяч заплатив?! Ляпнув ти, як корова на асфальт!

-Ваше прізвище, ім’я, по батькові, - наказним тоном мовив дядько.

-Семенов Семен Семенович.

-Слухате, Семен Семенович, – радість безслідно зникла з голосу мера. – У мене великі св’язі, краще не жартуй зі мною.

-Пхе! Найшовся діловий! Заграбастаєш мою землю, коли рак на горі свисне!

-То я заставлю його свиснути. Значить так, до четверга мають бути сто тисяч, а ні, то, хоч-не-хоч, а хата буде моя, – він сплюнув на землю і пішов собі. Я мовчки дивилася на Захара, а він на мене. Ми виглянули на вулицю. Дід сів на лавку, похилив голову і шепотів щось на кшталт «Що зі світом діється!»

-Діду, – несміливо озвалася я, – ми вам якось поможемо викрутитися.

-Ми можемо піти збирати по селі гроші, може кожен хоча б по 300 гривень дасть, то й назбираємо, – запропонував Захар.

-Діти, діти! – підняв голову дід. Він, здається, зовсім не здивувався, побачивши нас. – Хіба ж у селян такі великі статки, щоб грошима розкидатися? Тут вже одні старі лишилися, а в них пенсія – копійки. Відкладають її цілий рік дітям, внукам до свят. Вони і по рублю, той… по гривні не дадуть.

-Ви за п’ятдесят тисяч можете собі іншу хату купити. Якщо вони не будуть підроблені,- мовила я.

-Краще вмерти, аніж покинути рідну землю.

-Ні, діду, ви не маєте права вмерти! – вигукнув Захар.