Розділ 10. Який кричить: –Тікайте!

-Розділ 10-

Який кричить:

–Тікайте!

На вулиці запахло дощем. Мокре листя дерев, мокрий асфальт, мокра земля і мокрий Паскаль, що намагався з’їсти дощ. За це небо вилило на нього відро води. От щойно тільки моросіло, а наступної миті пес, мокрий, як хлющ, женеться через подвір’я під дах своєї будки.

А я сиджу біля дверей веранди і дивлюсь, як тисячі краплин бомбардують грона винограду зеленого. І тут з’являється думка: «Може назвати цю книгу «Під дощем»?» Але одразу відмовляю сама собі: «Ні. Зовсім не оригінально. Та й не підходить: я ж не під дощем, а під дахом».

Я витягую шию і дивлюся над брамою, де через дорогу стоїть будинок. У його верхньому вікні із бузковими шторами видніється хлопець. Стійте… невже його обличчя вже не зелене від зеленки? Ех, звідси не роздивишся, а дощ не дозволить підійти, щоб хоч глянути на друга. Точніше дорослі не дозволять під дощ піти.

Припинився дощ десь серед ночі. І скоро з-за темних хмар виглянув повний місяць. Він пустив свій промінь крізь вікно, яке вже не прикривали штори і за яким солодко спав хлопець. Місячний зайчик застрибав по його обличчю, яке і справді не було зеленим і Захар усміхнувся уві сні.

Скажіть мені хтось, от чому ми пам’ятаємо лише щось значне? А все інше ніби було, а не пам’ятається так яскраво. Ось я наприклад, пам’ятаю, що безліч разів бачила західне небо тут, у селі. Але ж пам’ятаю лиш, що бачила, а вечори ті і не згадаються.

Одного звичайного вечора, що був цієї весни, я, стоячи посеред саду, тихо собі прошепотіла: «Запам’ятай це». Вслухалася у шурхіт багаття, що вже догорало – ми аж до сутінків носили хмиз, – наслідок ще однієї зачистки саду. Правда, вона ще тоді не закінчилася і десь неподалік досі чулося клацання секатора у татових руках. Сонце вже давно зайшло, але небо немов би підсвічувалося і надворі панувала напівтемрява. Я ще раз вслухалася у монолог багаття, у звуки секатора, у вечірню симфонію, яку виконували цвіркуни, і вирішила, що я таки запам’ятаю цей вечір.

Напевно, нам добре запам’ятовуються тільки якісь важливі події, навіть якщо вони сталися в період дитинства. Яскраво пам’ятаю, як багато років тому прибігла, як завжди, сказати діду Семену «Добрий вечір», коли той вийшов на вулицю, сів на лавку і взявся вистругувати щось із шматка дерева. Він якось ледь помітно посміхнувся у вуса і тихо присвиснув. Тут, смішно відштовхуючись від землі задніми лапами, через хвіртку вибігло мале сіре кудлате цуценя. Пам’ятаю, як воно підстрибувало і все намагалося лизнути руку. А яким саме день той був – не пам’ятаю, лиш знаю, що тоді я вперше побачила Паскаля і здивовано сказала діду: «Яке дивне ім’я!». І він відповів, що це його жінка вирішила так назвати песика. Лиш недавно я дізналася, що бабка Марія викладала у школі фізику.

Та, що я точно ніколи не забуду, - це те, як наступного ранку після найсильнішого за це літо дощу вийшла на площадку і побачила, як Тарасик ганяється за Захаром, із прискалкою в руках, що вже стала Захаровим ворогом. І як же ж прекрасно було побачити його обличчя, на якому не було зеленки! Захар помітив мене, зупинився і широко усміхнувся. За цю зупинку йому відплатила прискалка.

Скоро ми вже весело йшли вулицею, сміючись і розмовляючи, тримаючи кожен за вушко пакет із різними продуктами, які вчора батьки купили у Жмеринці на замовлення бабки Горпини. Співали солов’ї, земля віддавала нічну прохолоду, на траві виблискувала намистинками під сонцем – чи то роса, чи може ще краплинки дощу. І тут… Цей спокійний ранок пронизив крик. Ми спинилася. Повітря було насичене очікуванням.

З-за вузенького входу, схожого на арку, бо верхівки двох дерев там сплелися гіллям, що від вулиці повертав праворуч – до городу діда Семена, вигулькнув сам дід Семен. І так погнався, ніби за ним вовки бігли. 

 -Тікайте! – закричав він, побачивши нас і за мить видерся на свій тин, а з нього – на товсту гілку горіха. А ми і далі стояли з ошелешеними обличчями. Одразу за дідом з’явився на сцені нова дійова фігура. То і справді був вовк. Тільки один. Та ні, він був навіть страшнішим за вовка, бо це був ніхто інший, як величезний собацюра Петра Кореня – Бін. Він став на задні лапи, а передніми почав шкрябати горіх, звідки на нього лаявся осмілілий дід Семен.

Здавалося, мої ного приросли до землі. Підсвідомість підказувала, що треба вшиватися, та я просто не могла зрушити з місця. Захар швидше себе опанував і одразу почав торсати мене за плече, щоб я опам’яталася.

Це допомогло.

Ми почали повільно, боком підходити до штахетів з залізних шпичаків. І ось, коли вже поставили ноги на підмурок, Бін, напевно, вирішив, що легше обрати іншу жертву, замість того, щоб марно дряпати кігтями стовбур дерева. А саме тоді, коли ця інша жертва за чотири метри попереду, та її ще й дві штуки. Він загарчав і почав бігти до нас, що ми з переляку через паркан не перелізли, а перекотилися і гепнулися додолу вже на безпечній стороні. Принаймні, це спочатку думалося, що вона безпечна. Там, де починалася алюмінієва сітка, був величенький отвір. Нам було достатньо помітити чорну морду пса, яка у неї просунулася.

Щоб ви бачили як ми дременули! Думаю, якби це було змагання з бігу, ми б точно перемогли. Ми бігли, не роздумуючи, куди біжимо, лиш би втекти. На грядці, де ми вчора викопали часник, здійнялася така пилюка, ніби це пробігли коні. У кінці городу стояла бочка і тато, нам на щастя, забув забрати драбину, що піднімалася до неї. Вона була нашим спасінням.

Ми різко загальмували біля драбини і я почала підніматися по ній, не наважившись оглянутися. «Боже, врятуй, Боже, врятуй» - лунало у голові. Я вилізла на бочку і повернулася, щоб допомогти Захарові. Моє серце впало кудись глибоко-глибоко, коли я побачила, що Бін уже за кілька стрибків від мого друга. Він біг, вишкіривши зуби, і його чорнющі очі палали. Захарові залишилося всього два щаблі і тут… о, матінко… Пес з розгону вистрибнув передніми лапами на драбину і зміг дотягнутися, щоб схопити Захара за п’яту.