Розділ 9. У якому ви самі побачите, що буде

-Розділ 9-

У якому ви самі побачите, що буде

-Алло? Зорю, я щойно зрозумів, що ми ніколи не розмовляли по телефону.

-А й правда. Який у тебе смішний голос!

-А в тебе який смішний!

-Ха-ха-ха!

-Га-га-га!

-Знаєш, Зорю твоя мама таки має рацію, - ти смієшся, як добрий мужик.

-…

-І це ще смішніше! Ха-ха-ха!

-Ну все, насміялись, та й годі. Ти просто так дзвониш, чи щось розповісти?

-Власне, я хотів висловити одну думку, яка до мене прийшла Коли робив тобі місяць.

-І що ж це?

-Насамперед я усвідомив, що ти дуже схожа на Луну Лавґуд. Ти так не вважаєш?

-Вважаю. Я проходила тест на визначення персонажа, яким я була б у Гаррі Поттері. На 95 відсотків схожа на Луну.

-Як багато ти мені ще не розповідала, крім цього?

-Хтозна.

-Ти справжня таємниця.

-Дякую за комплімент.

-Коли я зрозумів, що ви з Луною схожі, я подумав про ім’я Луни, схоже на луну´, тобто місяць, а потім про твоє ім’я, яке сам, коли ми зустрілися, вимовив Зоря´. От я й зрозумів. У тебе небесні імена. Зоря, яка любить зірки, любить сонце, схожа на Луну і часто витає в хмарах.

-Цікаво…. У мене правда ніби якась тяга до небес. Але, хоч я і витаю в хмарах, думки мої цілком земні. Ти ж знаєш.

-Так, знаю. Що ж, удачі тобі завтра! Хотів би я побачити все по-справжньому, а не на відео.

Я вийшла з веранди і пішла на город запитати маму чи є для мене якась робота. Спустилася сходами з площадки, звернула ліворуч, пішла за хату, дійшла до душу і глянула на небо… Мені аж подих перехопило від побаченого! Там, де сіло сонце, небо було жовте і помаранчеве, від нього йшли хмари таких же кольорів, а потім вони ставали рожевими-прерожевими. Між тими рожевими хмарами пробивалися клаптики яскраво-блакитного неба. Я не можу описати цю красу, слова тут безсилі. Може помогти лише… 

Я рвонула з місця і полетіла назад до веранди. Одним стрибком опинилася на площадці і, ввірвавшись у двері схопила телефон.

-Ну давай, бери трубку... Захар! Ти маєш це побачити і намалювати!

-Що?

-Небо!

-Зачекай хвилину.

Він залишив телефон і я почула, як він швидко спускається драбиною з горища. Десь справді за хвилину він повернувся.

-Мама каже, що один раз можна вийти. Тільки ні до кого не підходити.

-Тоді ти бери усе і йди до навісу, а я розчисчу тобі дорогу.

Сказавши це, я побігла і повідомила всім, що зараз подвір’ям буде іти Захар. Скоро він з’явився, швидко пройшов подвір’ям, помахавши нам рукою. На плечах у нього був футляр від скрипки. Сама побігла за хату і піднялася по драбині на дах душу. Мій друг уже виліз по яблуні на навіс і якраз діставав з футляру альбом і фарби.

Я сиділа на одному даху, а він на іншому. Ми бачили один одного і разом дивилися на небо. Воно тьмянішало, хмари ставали темно-сині і, поки Захар домальовував своє творіння, зовсім стемніло. Я бачила, як він склав усе назад у футляр, потім повернув до мене голову і показав рукою на майстерню. Я теж кивнула і злізла на землю. Будучи в своїй кімнатці на горищі, я ввімкнула гірлянду та лампу і чекала, поки розсунуться бузкові штори у протилежному вікні. Скоро у кошику до мене під’їхав новоспечений малюнок.

Я показала Захарові великого пальця, сказала вголос «Він чудовий» і відіслала назад власнику. Потім мені дещо згадалося, я повернула кошик собі і написала на папері запитання: «Як там Соколине Око?» Він прочитав, перегорнув сторінку альбому і знову надіслав його мені. «Гарно! А ти казав, що людей малювати не вмієш». «Дякую, але все одно пейзажі у мене виходять краще. Що ж, біжи, там, напевно, дід Семен розказує історію». Ми помахали на прощання і я пішла.

Дід Семен справді розповідав історію своїм внукам і Тарасику. Я ще встигла, щоб почути найсмішнішу частину, де дід розказав, як він вперше побачив дивну чорну воду, яку привіз одного разу його син і яка шипіла, коли її відкривали. А називалася – «Соса Вода».

Ви колись читали логотип «Кока-коли» українською? Якщо ні, то зараз саме час.

Знаєте, я не люблю одягати плаття чи спідниці. Я люблю худі і спортивні штани, або футболки і довгі шорти («Зорю, ну ти ж не хлопчик, щоб в таких довгих шортах ходити!»). Але, буває доводиться одягати плаття. Як от сьогодні. Я, у блакитному платті, яке насправді мамине, але підійшло і мені, стояла за лаштунками і чекала на свій вихід. Широка сцена, темно-сині штори, які спускалися до неї аж від стелі. За ними я колись бігала з однокласниками, коли нас одного разу пустили у порожній зал. Це був, здається, перший клас. Але, я все одно пам’ятаю те відчуття таємничості, яке в мене тоді викликали лаштунки. Зараз, стоячи перед цими шторами, я знову відчула і трохи підбадьорилася. Мені сказали приготуватися. За хвилину я розсунула штори й рушила під прикриттям напівтемряви у лівий куток сцени, де стояло фортепіано.

Було воно з темного дерева Я тренувалася на ньому протягом чотирьох минулих днів. Коли інструмент перенесли з маленької порожньої кімнати на другому поверсі, виявилося, що він зовсім не настроєний. Це було очікувано, тож чоловік, якого викликали із Жмеринки, уже тримав напоготові камертон. Він настроював інструмент майже цілий день і робив перерву тільки коли його кликали снідати й обідати. Коли він закінчив роботу, різниця була кардинальна. Педалі і клавіші тепер піддавалися чудово – торкатися треба було без прикладання великої сили. Звук лунав дзвінко, але досить приємно. Одразу можна сказати, що чоловік той невтомний і ставиться до своєї справи як належить

Поки ведуча закінчувала говорити, я легенько вклонилася, глядачам, що вже помітили мене. Я бачила, що їх багацько, але намагалася не думати про це. Обійшовши табурет із чорною оббивкою, відсунула його і сіла на краєчок. Ноги поставила під педалі. Потім я видихнула і налаштувалася на потрібний темп. Тим часом жінка, що перераховувала заслуги юної співачки, яка побувала не на одній сцені багатьох областей України, зникла за лаштунками. Співачка – блакитноока привітна дівчина років шістнадцяти – легкою і водночас твердою ходою вийшла на сцену. Її усмішка була вдвічі яскравіша і ширша ніж моя, одразу видно, що має досвід. Вона вміло вклонилася під оплески, якими її вітав зал. Коли останні діти припинили плескати і настала тиша, дівчина кивнула мені і я почала.