Розділ 8. У якому забагато Публіки

-Розділ 8-

У якому забагато Публіки

Це почалося на наступний день після появи канатної дороги. Варто ще сказати, що місце, звідки я відправляю кошик Захару, справді стало немов кімнатою, бо я принесла туди м’якенький плед й поставила під тепер завжди відчиненими дверцятами, а також перенесла і розмістила під стіною ту тумбочку, яка зберігає в своїх шухлядах листи. На неї поклала стару гасову лампу, яку знайшла для мене бабуся, а тато наповнив її гасом. І ще вирішила для додаткового освітлення причепити на стіні над вікном подаровану на Новий рік гірлянду на батарейках, що світила жовтими вогниками і була для мене справжнім скарбом.

І ось прийшов новий ранок. Проміння сонця відбивалося від вікон діда Семена і приємно світило просто мені на обличчя, доки я шукала під яблунею гарні зелебухи. Наш город тягнеться від дороги вулиці до верху, де починається дача, на яку я ніколи на бачила, щоб хтось приїзжав. Межуємо з городом бабки Горпини, який менший. Тобто, городи ніби разом, але їх розділяє алюмінієва сітка. А яблуня росте біля забору із залізних шпичаків або, ми ще називаємо, штахетів, що відділяє город від дороги вулиці.

Тут я почула чиїсь швидкі кроки. Це ішла Ольга Гедимінівна, про яку я вам казала, що вона організаторка всіх свят і виступів. Дорослі називають її Публікою, бо таке в неї прізвище.

-Добрий день! – гукаю я їй, хоча можна було б і не гукати, бо вона прямувала просто до мене.

-Добрий, добрий! – відказала, зупинившись. вона. А далі дуже уважно глянула на мене і сказала:

-Ти мені потрібна, Зорю.

-Так?

-Розумієш, до нас через тиждень із Жмеринки приїдуть гості. Музиканти. І вони всі діти. І ти дитина. А їм потрібна піаністка, – випалила жінка. Що сказати? Підхід і натяки хороші.

-Вам це тітка Свита розповіла?

-Атож. Вона розказувала, ти вже два класи закінчила. І дуже тебе хвалила. Зорю, ти всього лиш маєш грати супровід для однієї дівчинки, а вона заспіває тільки дві пісні.

«Дуже мене хвалила» - луною відгукнулися в мої голові слова. І от повернулося недавно заглумлене відчуття, яке в мене було перед однокласниками. Не сказати, що стосунки з однолітками у мене налагодилися. Але вони хоча б звикли до мене. Тож, здавалося, - все добре, усі задоволені. Але, річ у тім, що восьмий клас приніс не тільки надзвичайні книги, найкращі книги, які я читала за весь час що вмію читати, як от «Маленький принц», «Білий кінь Шептало», «Чайка Джонатан Лівінгстон», «Місце для дракона», «Шпага Славка Беркути». Ще восьмий клас приніс чудові теми для творів. І тому ледве не щоразу вчителька з української мови та літератури хвалила мої твори перед усім класом, а деякі ще й зачитувала. Здавалося б, має бути приємно. Але мені зовсім так не було. Це Захар любить, коли його привселюдно хвалять, а мені здавалося, що однокласники через ці похвали на мене вовком дивляться.

Якось я поділилася із Захаром цими переживаннями. Ми тоді поверталися із школи додому. Була весна. Цвіли абрикоси, листя шелестіло під легеньким подувом вітерцю. А Захар, почувши мої слова, став, як укопаний і навіть не помітив, як вітер зірвав із дерев цвіт і жартома висипав йому на голову.

-Ти хвилюєшся через те, що тебе хвалять? – у хлопця полізли брови на лоба. Я ніяково втупила погляд у землю.

-Гаразд, – сказав Захар, поміркувавши. – Я розумію, що в тебе не вийде навчитися насолоджуватися привселюдною похвалою, так?

Я кивнула.

-Тому я тобі скажу – ти просто не звертай ні на яких вовків уваги. Хай собі дивляться, як хочуть. А, якщо що, я тебе захищу, – закінчив він, усміхнувся і виконав свій трюк для підбадьорення, ставши на руки. Добре, що я тоді з ним поділилася думками. Від тоді я вирішила, що ніхто ніяк на мене не дивиться і те неприємне відчуття зникло. Аж до цього моменту… Але, я не буду про це думати, краще поясню Публіці, що таке – виступати перед цілим залом людей:

-Вибачте, але не вже але ще тільки два класи. Я ще не вмію грати твори, де швидкий темп, не вмію користуватися педаллю, не знаю, як виконувати прикраси. А перед публікою ще ніколи навіть не грала! Лише на академ-концерті, але там було декілька людей: комісія й учні, що в той день теж його здавали.

А жінка йшла у наступ:

-Ми підберемо ноти для твого рівня! А перед публікою тобі колись, хай навіть раз в житті, але грати доведеться. Тож давай, знаходь свій бойовий дух, піднімай його і вперед! – войовничо вела Ольга Гедимінівна.

Я задумалася. А й справді колись доведеться. Згадалося все. Як спочатку було важко, як потім знайшовся внутрішній спокій. Звісно, я спочатку не знала, як це – відчути. Де ви бачили, щоб героїні на початку книги під носа підсовували слова: «Та відчуй ти нарешті! Відчуй музику серцем!». Ну, по-перше, в житті не все так легко. По-друге, я більш, ніж наполовину впевнена, що це б не допомогло – потрібен час, щоб все усвідомити. А по-третє, книга була б вже не цікава, якби так швидко все прояснилося і наладилося.

Хоча, знаєте, навіть зараз мені часто здається, що я ще не навчилася відчувати. До цього треба йти дуже довго, маленькими кроками.

Ну, що ж. Якщо я можу допомогти справжнім дітям-музикантам, то обов’язково треба погодитися і не боятися: може я їхня єдина надія? Я вдихнула на повні груди і промовила:

-Гаразд!

-Чудово! – засяяла Публіка. – У нас є тиждень і два дні до суботи. Сьогодні по обіді можеш прийти до мене в кабінет, думаю, я знайду до того часу ноти. Дякую, я знала, що ти не підведеш! – і вона швидкою ходою пішла далі.

Дні минали без великих пригод, неначе їх притягував Захар, а я просто потрапляла у зону ураження. Все, що я можу вам розповісти, скидається на якісь жалюгідні уривки, а не на повноцінні розповіді. Кожен день був аркушем паперу, який потрапляв до рук Тарасика, котрий тримав на поготові ножиці, а кожна година була новою полоскою, що падала на землю, не маючи ніякого відношення до колись цілого аркуша.