Розділ 7. У якому вихід завжди можна знайти

-Розділ 7-

У якому вихід завжди можна знайти

Був теплий ясний день. Сонце світило, висячи високо у небі, а пташки весело співали. Здавалося, що сьогодні не було весело лише мені, адже мій приятель Захар захворів. І не просто захворів, а захворів на вітрянку! Це означало, що тепер ми не побачимося, поки він не видужає, адже він дуже боїться заразити мене, чи ще когось. Звісно, це не так, як я чекала зустрічі кожного минулого літа, але ж він зараз зовсім близько, у домі біля мене. А поговорити я із ним не можу, тож це навіть гірше!

Збирання малини завжди мені подобалося. Тим більше, що цього разу, після вчорашнього дощу, вона була настільки велика і так рясно росла, що здавалося дивом, як ще не дотягнула кущі до землі. Та щастя мені збір не приніс. Що б точно мене підбадьорило, це трюк Захара, коли він стає на руки і шкіриться.

Мій друг по натурі дуже енергійний, тож я знала, що зараз він відчуває смертельну нудьгу. Але, добре, що він художник. Тепер у нього є досить часу, щоб нарешті закінчити малюнок Соколиного Ока, його улюбленого супергероя. До речі, якщо я вже згадала про нього, то розповім вам невеличку історію, що трапилася декілька днів тому.

Кожного суботнього вечора, і у Вінниці, і тут, в селі, ми полюбляємо влаштовувати короткі прогулянки, під час яких або бігаємо навипередки, або ласуємо морозивом, або просто спілкуємося. І от одного такого вечора, зупинившись перепочити після перегонів на пагорб (а наш пагорб посідає третє місце по висоті у всьому селі), якось почалася між нами дискусія.

-Та я меткий, як Соколине Око! – запевняв Захар.

-Я б посперечалася, – я згадала, як колись у парку розваг він спробував себе у «Тирі» і не влучив у жодну мішень.

-То було давно, – схоже також згадав цю історію Захар і його вуха на мить почервоніли. – Я впевнений, що зараз вийшло б краще. Давай перевіримо! – запалився мій друг. Він розглянувся навколо, підійшов до старої яблуні і взяв яблуко, що лежало біля неї.

-Закладаємося, що влучу у… - він розглянувся навкруги і запримітив товстого чорного кота, що сидів на паркані свого господаря і ліниво за нами спостерігав. – У Кігтя, – закінчив Захар. Насправді мій друг дуже любить котів і просто так не став би кидати у них яблука. На таке його рішення була причина – кілька днів тому Тарасик необачно вирішив, що з такою істотою, як Кіготь можна погратися іграшковою мишею. Трусив нею перед очима кота, а той няв! Хвись! Царап!

В Тарасика досі не загоїлися подряпини на руці. Тож, певно Захар вирішив, що час помститися.

-Признаю, що ідея хороша, але ризикована. Мені здавалося, що з вікна визирала Корениха, – я піднялася навшпиньки і зазирнула через паркан. – А, ні, там просто червона ваза стоїть. Та навіть якщо це не ризиковано, то, принаймні, зовсім не важко.

-Чому ж?

-У такий товстий клубок шерсті моя бабуся без окулярів влучила б.

-То давай відійдемо, – запропонував Захар і здав заднім ходом до яблуні (скоро виявиться, що це була дуже і дуже хороша ідея – відійти до яблуні).

Він зажмурив одне око й прицілився – кидаю на чотири. Один…

-На чотири? – перебила я його. – Чому саме на чотири, не на три?

-Бо усі завжди кидають на три, а я кину на чотири, – усміхнувся кутиками вуст Захар. – Отож… Один… два… три… Чотири! 

Усе сталося якось блискавично: голосне «Мяуууу!», Кіготь швидко зістрибує на землю і зникає у заростях, а замість нього вигулькує голова тітки Полі, яблуко летить прямо у її і так червоний ніс і голова зникає з гучною лайкою. Ледь встигаємо заскочити за яблуню і чуємо, крім лайки, як у стовбур, до якого декілька секунд тому спиралась я, влучає яблуко і розлітається на дрібні шматочки, вважаючи, схоже, що краще померти, аніж бути естафетою.

-Хто-хто, а вона точно Соколине Око, шепочу я своєму другу і краєм ока бачу, як він ствердно киває.

Малина зібрана, Тарасик заснув, спершись на грушу з лопаткою в руках, якою він хотів вирити тунель до Америки, як Джек із недавно прочитаної йому книги «Пригоди вужа Ониська» (щоправда, він у ній мало чого зрозумів і вийшло, що я її читала не для нього, а для себе). Глибоченька яма біля нього це підтверджувала. А ще він, почавши копання, заявив, що, коли вилізе на іншому боці Землі, то скаже «Доброго вечора, ми з України!», бо в Америці зараз, на його думку, вечір поки в нас ранок. Він спробував вимовити цю фразу з акцентом і вона прозвучала дуже смішно!

Тато заніс сплячого Тарасика до хати і сам заснув, зморений. І тут мене знайшла нудьга, не змогла я від неї заховатися. А хто ж любить ту нудьгу? Ні, треба щось таки знайти, самій теж вдасться чогось утнути. Тож я пішла просто куди очі бачать. Ноги принесли мене до майстерні. О, наша майстерня – це таке чудове місце, ви би знали! Мій покійний дідусь часто казав, що це його власний кабінет і це чиста правда! Скільки він всього створив тут своїми золотими руками. Кожен стілець у нас – його витвір. Але найбільший його шедевр, то, на мою думку, віз. Невеликий, але місткий. Майстерно вирізьблені колеса, старанно обтесані дощечки. І він дивовижно підходить нашому мотоблоку.

Коли я була малою, то найбільше у світі любила споглядати, як дідусь робить ще одне своє творіння і намагалася зрозуміти ту таємничу мову, якою він шепотів до дерева.

Я стою посеред майстерні і в моїх вухах лунає тихий спів, такий знайомий, рідний. То дідусь наспівує мені. От зараз я і чую його тихий рівний голос:

Ой на горі та женці жнуть,

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою

Яром-долиною

Козаки йдуть.

Гей, долиною,

Гей, широкою,